Артем Вишневський
КОЗАК МАМАЙ І КЛЮЧІ ВІД РАЮ
(лялькова містерія)
Дійові особи:
пан Купа*
Однокрил*
Калина (донька Купи)
коваль Іванко
Кобзар (він же апостол Петро)
Бог
Козак Мамай
Песик Ложка (пес Мамая)*
Кінь Грива (кінь Мамая)
Шинкарка (вона ж Смерть)
Спудей 1
Спудей 2
Хор
Солдати Однокрила
Населення Батурина
1.
З проектора на сцену: Україна кінця ХVІІ (панорама зверху)....
Хор: Се було тоді, коли ще мого батька не було... Й батька мого батька ще не було... і дід мого прадіда навряд чи щось розповів би вам... Як же йому це зробити, коли ви мали народитися аж через три сотні років... Небесній канцелярії ніколи було навіть когось планувати, - бо й так народу розвелося багацько: зникли ключі від Раю, і нікого на Той Світ не пускали... Навіть Смерті боятися перестали...
Бій дзвону з церкви – північ.
Панорама зупиняється на місті Батурин (так і написано – „Батурин”). Проектор вимикається.
Зсередини міста Батурин. Перед великими важкими міськими воротами нервово снує пан Купа. Подивився у бік церкви – лякається удару дзвону.
Купа: (шепоче) ...Де ж вони?.. Однокрил обіцяв до опівночі... Він мене нагородить... Я – пан Купа. А стану – сотник Купа!.. Ні, краще – полковник Купа!.. А потім і гетьман Ку... А який з цього Однокрила гетьман? Півроку тримати місто в облозі... У нього вже півармії розбіглося, а решта – заледве животіє... (перекривляє Однокрила) Ключі йому від міста знайди!... І звідки тільки вони взялись у Шинкарки?
Як спогад, з’являється Шинкарка.
Шинкарка: Ці ключі особливі. Ними можна відімкнути будь-які двері... Навіть райські...
Купа труснув головою – видіння зникає
Купа: (притишено, злякано) А може вона – відьма?!.. (відкинувши страх) Та хоч і так! Я їй нічого не обіцяв... Ех, і розумний ти, Купо, все-таки: міську сторожу відпочивати послав... „Сам на варті постою”, - мовляв... (сміється) (раптом затинається, почувши зліва кроки) (злякано) Хто тут?!
Зліва з’являється Калина, тримаючи на рушнику хліб-сіль.
Калина: (з претензією) І навіщо мені це опівночі хліб-сіль до міських воріт нести?!
Купа: (полегшено) Уфффф... (оговтавшись, ніби грізно) Ярино, цить! Батька слухатись треба!.. Бо розбалував! Краще тобі мого гніву не бачити...
Калина: (покірно) Вибач, батьку... (починає сміятися) Ой, налякав...
Раптом міські ворота розчиняються і з криками, барабанним боєм, цоркочучи зброєю урочисто входить військо Однокрила, – іграшкові дерев’яні солдатики різних епох, - лише у людський зріст.
Військо Однокрила: (пісня)
Біжиш?!.. Лови!.. Втомились ноги?!..
Від нас втекти – то марна справа!
Добро і совість – геть з дороги!
Цікавить нас одна лиш слава!
Без серця ми і без душі,
І кров не стигне нам у жилах.
Хоч скаже кожен: „Як живі...”, –
Та нас із дерева зробили...
На центр виходить Однокрил.
Однокрил: (грізно) Зброю – відібрати, хто чинитиме опір – до в’язниць влаштувати... Ми, Однокрил Перший, Гетьман України, Правобережної і Лівобережної, грізний заступник віри православної і люду посполитого, великий хранитель звичаїв прадавніх,.. словом... наказуємо Нас поважати, прославляти і віднині вважати батьком рідним, - тобто в усьому слухатись і ні в чому не перечити.
Купа: (падаючи навколішки, завиваючи) Нарешті прийшов наш славний лицар! Єдина надія землі української! Єдиний порятунок... Батьку Однокриле,..
Калина: Тату, ти чого?! Він же самозва...
Купа: (кричить) Мовчати! (до Однокрила) Це моя донька Калина. Дурна ще, але гарнішої у всій Україні годі знайти.
Однокрил: (оглядаючи Калину) Щось вона не надто радісна...
Купа: (знервовано засміявшись) То вона розгубилася, побачивши вашу красу і велич. Навіть забула, що хліб-сіль принесла вас привітати...
Калина: (з відразою) Тьху! Ото якраз гарна пара! Донька зрадника і жених-самозванець!..
Однокрил: (розгнівано) Це я – самозванець?!
Купа: (труситься від страху, намагається виправдатись) Це давній український звичай: дівчина тричі відмовляє майбутньому чоловіку, щоб перевірити його почуття...
Однокрил: (до Купи) А ти хто такий?
Купа: Це я передав вам ключі від міста. (рекомендується) Купа... Пан Купа... Забули? Купа я...
Однокрил: (ніби не розуміє) Яка купа? Купа чого? (регоче, військо теж)
Купа: (затинаючись) Просто пан Купа... Ключі від міста...
Однокрил: (пересміявшись, задоволений зі свого жарту) Та згадав я тебе... Побачимо... Завтра зранку зайду у гості. Готуйся. (потягуючись) Ох, і втомився ж я... Піду посплю,.. тобто подумаю про долю України... Ворота зачинити! Варта!
Однокрил з військом виходить.
Купа: (до Ярини) Я ж для тебе стараюсь!
Калина: У мене вже є коханий. Іванко.
Купа: Хто?! Цей хлопчисько-ковалик?! Не пара він тобі! І все одно буде по-моєму! Марш додому!
Купа, підганяючи Калину, виходить.
2.
За міською брамою Батурина на дорозі сидить сліпий кобзар.
Кобзар: ( поступово до співу приєднується Хор)
Всі Покою щиро прагнуть
Та не в єден гуж всі тягнуть
Той направо, той наліво а все браття, то-то диво.
Не маш любви, не маш згоди,
Од Жовтої взявши води,
През незгоди всі пропали – самі себе звоювали.
Гей, братища, пора знати,
Що не всім нам панувати,
Не всім дано теє знати, як речима керувати.
Пчілка бідна матку знає
І оної послуxає,
Жжалься Боже України, що не в купі має сини.
Ліпше було не родити, нежлі в такиx бідаx жити,
Зо всіx сторон ворогують, огнем мечем руінують. *
Бог: (спочатку грізно, потім – примирливо) Петро! Петро, ти чого голосиш?
Петро: Неправильно усе це, Боже. Невже не бачиш?
Бог: Апостоле Петре, не твоє це діло мене судити!.. Думав, пройдешся по землі, розуму наберешся, - а ти, натомість, сам лиха накоїв.
(можна, у вигляді пісні) Ключі від Раю загубив?
Петро: У мене їх обманом вкрали...
Бог: Ти справедливості хотів?
Петро: Зв’язали і в сліпці послали...
Бог: Чому ж ти не в місті? Народ не гуртуєш?
Петро: Куди мені, Боже? Кажу, - ти не чуєш...
Зайшов Однокрил, - і ворота закрили,
мене ж, наче лантух, за них посадили.
Сказали: „Поткнуся у місто іще –
То ноги зрубають по саме плече”.
Бог: Шкода тебе, Петре. Але що вдієш?.. Сам заварив – тепер розжовуй. Без ключів – не повертайся, - сам розумієш... А світ на Україні не закінчується. Досить мені ляси точити. Нехай тобі твій Мамай допоможе.
Петро: Його й чекаю...
Бог: Ну, тоді...
Залітає сокіл.
(з усміхом) Бог тобі в поміч...
Петро: (теж з усміхом) Побачимось...
Хор: Козака Мамая вже тоді ніхто малим не пам’ятав. Кілька сотень років гуляв він по Цьому Світу. Смерть його вже й не шукала, - а кому до вподоби щоразу в дурнях зоставатися...
Інтермедія про козака Мамая і Смерть
Серед степу під дикою яблунькою, обіпершись на неї спиною, сидить козак Мамай, на бандурі грає. Підходить Смерть.
Смерть: Це ти Мамай?
Мамай: Кажуть, що я...
Смерть: Хто каже?
Мамай: Люди... А як не скажуть, то збрешуть... От візьмімо мого батька. Посадив грушу, - а виросли яблука.
Смерть: Як це на груші яблука?
Мамай: А хто сказав, що на груші? Вона того року не дала урожаю, а дві яблуньки, що поряд росли, – от вродили, так вродили. Усе село три роки підряд тільки на цьому й жило.
Смерть: З двох яблуньок три роки?
Мамай: Та ні. З яблуньок лише рік. А от коли вродили три груші...
Смерть: Так... Я вже забула, чого прийшла...
Мамай: Може, за яблуками?
Смерть: Ні.
Мамай: Тоді за грушами?
Смерть: Забрати тебе, Мамаю, прийшла. Смерть я.
Мамай: То забирай. Тільки от не знаю, що робити... Не можу я просто так піднятись і піти.
Смерть: А що сталось?
Мамай: Розумієш, на цій яблуньці усе небо тримається. Якщо відійду, - воно разом з деревом впаде і весь люд на землі загине.
Смерть: То й що?
Мамай: Не буде кому тебе боятись.
Смерть: То хай хтось інший потримає.
Мамай: Інший козак аж за три дні на зміну має прийти. Може, зачекаєш?
Смерть: Ні, Мамаю. Знаю я тебе... Не перший раз, усе-таки, бачимося... За три дні ти ще якусь відмовку знайдеш... Давай, краще, я підіпру її, а ти швидко збігаєш за зміною.
Мамай: Навіть не знаю... Коли щось, то з мене потім спитають. Може, сама сходиш?
Смерть: Та хто ж мене послухає?
Мамай: Ну, добре... Тільки міцно тримай.
Смерть: (підперши яблуньку) Ось так. А ти дивись, Мамаю, бо не повернешся – відпущу яблуньку. Усі згинуть. Все одно до мене прийдеш, але вже з гріхом великим.
Мамай: (сідає на коня) Я тільки на Січ зганяю, а там ще зміну знайти треба, може вона десь у поході...
Смерть: Та скачи вже! І пам’ятай: у тебе одна доба, а далі – не мій клопіт.
Мамай: Тоді не прощаюсь.
Мамай на коня – і поскакав.
Смерть: (побачивши бандуру під деревом, тихо) А ми з бандурою тут тебе почекаємо...
Смерть підпирає яблуньку.
Хор: Доба минула, друга вже
До решти витікає...
А Смерть все підпира плечем.
А Мамая – немає.
Смерть: Що, сучий сину, думав ти
Отак мене здурити?
Ніхто не здатен утекти
Від Смерті й далі жити.
Хор: І скок! від дерева убік,.. -
Воно й не ворухнулось.
Смерть: (розчаровано) Отак! Він знов від мене втік!
(вперто) Ні! Я його позбулась!
Хор: Себе переконала Смерть,
Що Мамая згубила.
Так легше їй, - втомилась вщерть,
Не мала більше сили.
3.
Козак Мамай і Петро перед ворітьми у Батурин.
Кобзар: Чому так довго?
Мамай: Бо мати батька до одруження попросили зачекати... Доброї ночі, кобзарю... Не спиться?
Кобзар: І ти, козаче, здоров будь. Однокрил місто захопив.
Мамай: Це той самий, що його Мамай знічев’я намалював на стіні зруйнованої церкви, - а той взяв та й ожив?
Кобзар: Той самий.
Мамай: А Бог потім розсердився за це на Мамая, бо той мовляв і себе таким чином у творці записав?
Кобзар: Було колись...
Мамай: А ще, кажуть, апостола Петра, який Мамая захищав, Бог на землю відіслав, щоб розуму набирався...
Кобзар: Як не брешуть, то правду кажуть...
Мамай: А Однокрил тепер місто Батурин силою захопив?
Кобзар: Захопив, хай йому грець!
Мамай: То чого ж ми з тобою тут розбалакались?! Треба людей рятувати...
Кобзар: Не словом, а ділом!
Мамай: Пішли! Я знаю таємний шлях.
Кобзар: Пішли, коли не жартуєш.
Мамай і Петро бредуть уздовж мурованої огорожі міста Батурин. Упродовж їхньої подорожі місяць поволі заходить...
Трохи згодом.
Кобзар: Козаче, нам ще далеко?
Мамай: Ближче, ніж було...
Кобзар: Тоді стій!
Мамай зупиняється. Петро б’є козака по обличчю.
Песик Ложка: (заводиться) Агов! Ти чого? Ти за що? Зараз як...
Кінь Грива: (до Песика Ложки) Мовчи...
Кобзар: Тепер пішли.
Мамай і Петро йдуть далі. Місяць далі заходить.
Трохи згодом
Мамай: Тепер і ви зупиніться.
Песик Ложка: (загрозливо) Ой, дарма ти, старий, козака обидив...
Петро зупиняється.
Мамай: (до Кобзаря) А гарна у вас бандура. На мою колишню схожа.
Кобзар: (хитро всміхаючись) Я її у шинкарки відкупив.
Мамай: (кивнувши) А давайте ще раз.
Петро знову б’є козака.
Знову йдуть уздовж огорожі Батурина. Місяць заходить – сонце сходить.
Мамай: Здається, прийшли.
Мамай, Кобзар, Песик Ложка і Кінь Грива зупиняються перед тими самими воротами у місто (вони обійшли навколо Батурина).
Півень запів – ворота розчинились. Біля воріт – варта.
Мамай: (кланяється Петру) Дякую, батьку, що навчили зі старшими розмовляти.
Кобзар: На здоров’я.
Варта: Хто такі?
Мамай: Один – сліпий, другий - зрячий. І навпаки.
Варта: Куди?
Мамай: До Однокрила. Свою шану виказати.
Варта: Проходьте.
Мамай, Кобзар, Песик Ложка і Кінь Грива заходять у місто.
Один з Варти: (до Другого з Варти) Що значить „і навпаки”?
Другий з Варти: Це значить „кожен з них одночасно і сліпий, і зрячий”.
Один з Варти: (ніби зрозумів) Аааааа... Так би й сказали... А то „і навпаки”...
4.
Базарна площа міста Батурин. Населення зібралось подивитись на виставу приїжджих спудеїв. Шум, гамір...
Спудей 1: Люд посполитий, вас вітають
Спудеї з Києва, столиці.
Спудей 2: Хай зло і чванство ідуть гаєм,
Ми ж пропонуєм веселиться.
Спудей 1: „Твоє життя, -
Спудей 2: Сказав баран, -
Спудей 1: Дешевшим тої редьки буде”.
Спудей 2: Кажу: „Як з кізяка є пан,
То й з редьки, може, виб’юсь в люди”.
(сміх юрби)
Спудей 1: А ще привезли ми до вас
Не борщ, горілку або квас,
Спудей 2: А те, що cум приводить в сказ, -
Спудей 1 і 2: (разом) Мелодій ритми. Три! Два! Раз!
Раптово базарну площу заповнює енергійна танцювальна музика.
Із натовпу наперед виходить Калина. Роззирається... Біля неї стоїть віз. Підбігає Іванко.
Іванко: Ярино!
Калина: Іванко!
Калина і Іванко швидко обіймаються.
З юрби виходять Мамай, Кобзар, Песик Ложка і Кінь Грива. Дивляться на закоханих.
Песик Ложка: (до Коня) Коню, ти ще замалий на таке дивитись.
Кінь Грива: А я й не дивлюсь. Просто цікаво стало, куди це ти так витріщився.
Мамай: Гарні діти! Ех, було б мені на сотню років менше...
Кобзар: Однокрила тут, здається, немає... Чому зупинились?
Мамай: Та йдемо вже...
Мамай, Кобзар, Песик Ложка і Кінь Грива знову повертаються до юрби.
Іванко і Калина повільно відступають одне від одного.
Іванко: Зіронько моя єдина!
Калина: Соколе мій ясний!
Калина і Іванко знову поривисто обіймаються. Розходяться.
Знову кидаються одне до одного.
Іванко: Рибонько...
Калина: Зачекай, я маю тобі щось сказати.
Іванко: Що?
Калина: Ой! Забула!
Іванко: Тоді продовжимо... (знову кидається обійматись)
Збоку виходить пан Купа. Він шукає Калину.
Купа: (кличе) Ярино! Ярино!
Калина: (до Іванка) Ой! Мій батько! Мерщій ховайся під віз!
Іванко залазить під воза. Але він парубок такої статури, що швидше віз лежить на ньому, ніж він під ним.
Купа: (побачивши Калину) Ось ти де! Що тут робиш?
Калина: (затинається) Я... Я...
Купа: Я ж наказав: „З дому нікуди не виходити!” Що, виглядаєш свого Іванка? (роззирається на сторони)
Калина: Прийшла на виставу подивитись.
Купа: Дивись-дивись... Недовго їм ще виступати. Я вже повідомив, куди слід.
Калина: Тату!
Купа: А тобі потрібно до весілля готуватись!
Калина: Не піду заміж за Однокрила! Бридкий він мені!
Купа: (киває) Бридкий. А ти уяви, що не з ним, а з його багатством і владою шлюб береш! А Іванко твій – голодранець!
Калина: Я його кохаю.
Купа: А вийдеш за Однокрила.
Калина: А я Іванка все одно кохаю.
Купа: А вийдеш заміж все одно за Однокрила. Інакше – не жити твоєму Іванку. Зловимо і на кіл посадимо. (регоче, задоволений зі своєї вигадки) Ото буде вистава! Ану мерщій додому!
Іванко намагається вилізти з-під воза...
Калина: (плаче) Тату-у-у!..
Купа і Калина, яку він підганяє, вибігають із площі.
До Іванка, який намагається вилізти з-під воза, підходить Шинкарка.
Шинкарка: О! Іванку, доброго дня!
Іванко: І вам доброго здоров’я, пані шинкарко!
Шинкарка: Що ти там забув?
Іванко: Та от... гроші під віз закотились...
Шинкарка: То давай допоможу... (перевертає воза, звільняючи Іванка)
Іванко, побачивши таку силу, піднімається шокований.
Шинкарка, нагнувшись у бік від Іванка, шукає у сіні. Той дивиться на її „спідницю”.
Іванко: Гарна у вас... спідниця...
Шинкарка: (розігнувшись) Що?.. Так ось. Я їх тут знайшла. (показує Іванку золотий гріш)
Іванко: Це не моє.
Шинкарка: Шкода... Але що ж нам їх тут залишити? Поділимо порівну. Ти їсти хочеш?
У животі Іванка по-зрадницьки бурчить.
Іванко: (намагаючись заглушити бурчання, кашляє) Кахи-кахи! Ні...
Шинкарка: Тоді нагодуємо лише твій живіт. Не будь таким гордим, Іванку. Від хліба не відмовляються. Чи ти мені, може, зло замислив?
Іванко: Ні. Перепрошую, пані шинкарко.
Шинкарка: Ну, то пішли.
Шинкарка й Іванко одразу опиняються шинку.
Іванко: (здивовано) Як це ми одразу в шинку опинились?
Шинкарка: Бач, від голоду вже пам’ять втрачаєш... Їж, пий і не сумуй... Хіба ти бачиш тут когось зажуреного?
Іванко роззирається і одразу ж бачить інших людей. Вони співають українських народних сороміцьких пісень.
5.
На базарну площу, де спудеї усе ще грають енергійну танцювальну музику, виходять Козак Мамай та кобзар (апостол Петро).
Мамай: Тепер куди? Вперед, вправо чи, може, „наліво”?
Кобзар: (піднявши до неба свої сліпі очі) Це ти мене питаєш?.. Йдемо туди, куди кличе твоє серце.
Мамай: Серце кличе наліво.
Кобзар: У тебе що, серце нижче пупа?
Мамай: Зліва – шинок, – скрізь і завжди найліпше місце для усіляких балачок, осереддя чуток і пліток, ба навіть правду тут можна почути швидше, ніж іноді у деяких судах.
Кобзар: Пішли.
Кобзар та Мамай йдуть до шинку.
Кобзар: А ти у шинку коли-небудь був?
Мамай: Це ви мене питаєте?
Кобзар та Мамай сміються і заходять до шинку.
Песик Ложка: (простуючи за Мамаєм до шинку; до Коня) Та ми з Мамаєм у стількох шинках були, скільки ти вівса не з’їв! А ось коням у шинок – зась!
Перед песиком Ложкою двері шинку зачиняються.
Кінь Грива: Напевно, сьогодні собакам теж „зась”...
Песик Ложка: (оговтавшись) Ні, просто моя черга на дверях стояти. Іноді Мамай вартує, доки Песик Ложка у шинку гуляє, іноді – Песик Ложка охороняє... Ну, і чого ти іржеш?
Кінь Грива: Не іржу.
Песик Ложка: Іржеш.
Кінь Грива: Не іржу.
Песик Ложка: Коні – іржуть, - я читав.
Кінь Грива: Не читав.
Песик Ложка: Читав.
Кінь Грива: Не читав.
Песик Ложка: Ні, не іржеш. Бо ти не кінь. Ти – осел. Впертий осел!
Кінь Грива: Кінь.
Песик Ложка: Осел.
Кінь Грива: Приємно познайомитись. А я – кінь!
Песик Ложка виє.
6.
Шинок. За столиком сидить п’яненький Іванко.
Іванко: (співає українську народну) Чорнії брови, карії очі,
Темні, як нічка, ясні, як день,
Очі, ви, очі, очі дівочі,
Де ви навчились зводить людей?..
Підходить Шинкарка.
Шинкарка: Гарний голос маєш, Іванку.
Іванко: Хоча б щось маю. Але й його, напевно, зараз проп’ю. А ти хто?
Шинкарка: Доля твоя, козаче.
Іванко: А я хто?
Шинкарка: Любчик мій.
Шинкарка починає цілувати Іванка.
Заходять Мамай і Кобзар.
Мамай, побачивши сцену, кидається до них, відтягує Іванка.
Мамай: (струсонувши Іванка за плечі) Ти що, вражий сину, одній обіцяєш, а у пазуху іншої руки пускаєш?!
Шинкарка: (вражено, впізнавши Мамая) Козак Мамай?!
Іванко: (приходячи до тями) Козак Мамай?! (схиляє голову) Дякую, батьку, що від гріха зупинили. А тепер закінчуйте справу, вбийте, бо долі я не суперник. Калина – багата, а у мене тільки совість та сумління чисте. Тепер же і це згубив.
Мамай: Більшого багатства, ніж справжнє кохання, немає.
Іванко: (ніби не чує Мамая) Мою Калину батько за Однокрила заміж віддає...
Шинкарка: Тепер від мене ніхто не втече.
Шинок перетворюється на Пекло, Шинкарка – на Смерть, а Кобзар, - що стояв збоку біля дверей, і про якого усі вже забули, на апостола Петра.
Петро заступає дорогу Смерті.
Петро: Куди це ви зібралися, пані Шинкарко?
Смерть: Геть з дороги, Петре! Тут не твоя господа! А як заблудився, то шлях додому враз допоможу знайти!
Петро: Що ж... Давно мене там не бачили. Зрадіють, напевно. Попросять новини розповісти. Я й повідаю, як одна шинкарка ключі від Раю у мене вкрала...
Смерть: (ніби зласкавилась) Не поспішай так. Погостюй. Не знати, чи ще й збачимось. Я тільки кілька справ владнаю і до тебе... (намагається підійти до Мамая і Іванка)
Петро: (завертає її) Нема коли мені. Сама знаєш, люди чекають... Ще ворота зламають...
Смерть: (роздратовано) Добре. Влаштую я вам зустріч з Однокрилом... (знову намагається дістатися до Іванка і Мамая)
Петро: А поки що, зроби ласку, не займай їх...
Смерть: Я зачекаю. Все одно... рано чи пізно... (стукає косою об землю)
Мамай таі Іванко, вирячивши очі, сидять посеред шинку.
Іванко: Дідько його забирай! Раз у житті напився, - і одразу ж... (до Мамая) А, може, це – сон?
Мамай: То я тобі снюсь чи ти мені?
Іванко: Може, вщипнути одне одного?
Мамай: Що я тобі, курка, щипати надумав?!.. Завтра побачимо. Ранок вечора мудріший.
Мамай і Іванко лягають.
Трохи згодом.
Іванко: (тремтячим голосом) А якщо вже „завтра”?
Мамай: Головне, щоб не вчора. Бо якщо ти ще раз, як сьогодні, будеш заважати мені заснути... нацькую свого собаку.
Іванко: Це ви про песика Ложку? Чув про нього. Кажуть, страшна тварюка.
Мамай: Якщо не замовкнеш – ваше знайомство почнеться сьогодні ж.
Іванко: Добраніч.
Мамай: Добраніч.
Враз голосно б’ють дзвони.
7.
Шинок.
Гучно б’ють церковні дзвони.
Мамай і Іванко різко підскакують.
Іванко: (роздивившись навкруг, полегшено) Уф. Здається, не вчора. Бо тоді б я прокинувся...
Мамай: Твоє щастя, що прокинувся. Бо цей дзвін міг бути й за нами.
Мамай і Іванко вибігають з шинку на базарну площу. Напроти – церква.
Песик Ложка, що лежав під дверима, і Кінь Грива (спав поряд) прокидаються.
Песик Ложка: (весело махаючи хвостиком, швидко) Я не спав. Я не спав. Гарно охороняв. Ніхто не зайшов-не пройшов...
Кінь Грива: Півцарства за овес!
Повз шинок проходять двоє спудеїв.
Мамай: (до спудеїв) Що сталось? Чому б’ють дзвони?
Песик Ложка: (розчаровано) Ніякої вдячності...
Спудей 1: Велике свято. Однокрил,
Наш гетьман...
Спудей 2: ...самозванець...
Спудей 1: З донькою Купи захотів
Побратися. Поганець!
Спудей 2: Калина, кажуть, не в собі:
То в cміх, то хоче спати,
То одіж рве, то рветься в бій,
То кличе з неба мати.
Спудей 1: Та ні. Тепер вона мовчить.
Півлітра валер’янки!
Під церквою Батурин - вмить:
Аж до панів й підпанків.
Іванко, Мамай, Песик Ложка і Кінь Грива біжать до церкви.
Іванко: Мерщій!
Мамай: Туди!
Песик Ложка: Банзай!
Кінь Грива: Схопить!
Спудей 1: (із сарказмом, навздогін) „Ми – люди чи полова?!” -
Спитав...
Спудей 2: У відповідь звучить:
„Нам хліба та видовищ!”
8.
Вхід у церкву. Півколом з усіх сторін – батуринці, яких стримує військо.
По східцях Калину під руки ведуть Купа та Однокрил.
Купа: (до Однокрила) Ваше Високопреосвяще... Тобто Ваша Світлість, Ваша Величність...
Однокрил: Чого тобі?
Купа: (ниє) Мені б земельки трішки... І титул... І...
Однокрил: (киваючи на Калину) А чому вона така бліда і на ногах ледь тримається? Чи це теж якийсь „давній український звичай”?
Купа: (затинається) Ду... дуже давній...
Однокрил: Я тут наведу порядок!
Купа: Тільки на Вас надія...
Однокрил: Хочу звернутися до мого народу... Я десь бачив, так роблять...
Однокрил, Калина і Купа зупиняються перед входом у церкву.
Однокрил: Співвітчизники! Браття і сестри мої!..
До церкви підбігають Іванко, Мамай, Песик Ложка і Кінь Грива.
Іванко: (перебиває Однокрила) Обман – твій брат, а ницість – сестра!
Однокрил: Що?!
Іванко: Я кохаю Калину, а вона – мене! Підло тягнути дівчину до шлюбу силою!
Однокрил: Це хто там „розцвірінчався”? Варта!
Іванко: Перед усім народом батуринським вимагаю: виходь зі мною на герць, якщо у тебе ще лишились крихти честі та відваги!
Однокрил: Схопити його!
Іванко: Бо витягну з церкви, як собаку за шкірку!
Песик Ложка: Прошу не ображати моїх родичів!
Іванко: Покажи усім, хто ти є!
Однокрил: Варта!
Варта злякано дивиться на бурхливий людський натовп.
Однокрил: Боягузи!
Однокрил, обвівши поглядом натовп, залишає Калину на руках у Купи і спускається сходами униз на базарну площу.
Однокрил: Зараз ти побачиш, хто такий Однокрил!
Іванко: Менше слів! До бою!
Однокрил витягує шаблю, Іванко – свою.
9.
Бій Іванка і Однокрила на базарній площі.
На площу заходить Кобзар. Награє на бандурі українську народну ритмічну мелодію.
З’являється Шинкарка. Вона бачить, що Іванко починає перемагати, і шепоче заклинання.
Шинкарка: Щоб у небі ясне сонце
За хмари сховалось, -
Не прошу я.
І із ночі блідий місяць
На Той Світ украли, -
Не бажаю.
Лиш з одного Однокрила
Щоби троє стало!
Вимагаю!
Однокрил розтроюється.
Іванко входить у шал. Йому вдається вбити двох Однокрилів (ті зникають, як привиди), однак, третій убиває його.
10.
Інший Світ.
Іванко лежить на землі. Шинкарка перетворюється на Смерть і прямує до нього. Іванка заступають Мамай і Кобзар, який перетворюється в апостола Петра.
Смерть: Усе по-моєму здійснилось...
Завжди я, Смерть, перемагаю.
Іванко вмер. У вашім світі
Його глуха труна чекає.
Петро: Що ти задумала – зробила.
Нехай... Ніхто тебе не квапить...
Залиш життя йому. Можливо,
тобі за це іще віддячать.
Смерть: Кредит у мене всі відкрити
Були б не проти. У борг взяти.
Коли ж приходить час платити
Не поспішають пам’ятати!
Мамай: Козак Мамай я. Ну, кістлява,
Зі мною добре натерпілась?
Загадку дай. Як відгадаю, -
Відпустиш хлопця нам на милість.
Смерть: А раптом розуму не стане?
Що можеш ти мені програти?
Мамай: Себе! – клянусь спасінням власним,
Якщо не зможу розгадати.
Смерть: Нехай і так. Сам напросився.
Загадок буде аж чотири…
Мамай: Чотири? Добре! Я втомився…
Давай! Бо вже не маю сили…
Смерть: Перше – сходить без насіння,
Друге – грає, й голос має,
Росте третє без коріння,
А що плаче, – сліз не знає?
Мамай: Сонце сходить без насіння,
Скрипка – грає, й голос має,
Росте камінь без коріння,
Серце – плаче, – сліз не знає...
Смерть з передсердя вдаряє косою об землю. Інший Світ починає зникати.
11.
Базарна площа міста Батурин. Іванко оживає. Усі відсахуються від нього.
Однокрил: (третій, останній; схвильовано) Щ-що?!
Купа: (верещить) Він повернувся з Того Світу!!!
Іванко: Просто мене попросили, щоб я самозванця Однокрила уперед пропустив!
Однокрил: Ще побачимо хто кого!
Іванко та Однокрил знову б’ються.
Песик Ложка: (коментує) ...Одразу ж стає помітно, що вигук одного з суперників „хто кого” – лише питання часу... Очевидно, Однокрил, як завжди, сказав, не подумавши...
Кінь Грива: Замовкни. Заважаєш...
Песик Ложка: ...Випад!.. Ще один!.. (Однокрил падає мертвий; з нього випадають ключі) Ой, щось впало...
Песик Ложка їх підбирає. Шинкарка забирає Однокрила.
Песик Ложка: (як на базарі) Золоті ключі! Ціла в’язка! Міняю на кіло... Ні, два! два кілограми м’яса!
Перед Песиком Ложкою, ніби з-під землі, виростає Кобзар.
Песик Ложка: (дивлячись знизу уверх) Ну, „ні” – так „ні”...
Кобзар: (взявши ключі) Дякую.
Песик Ложка: (витискає із себе) Будь ласка... (коли Кобзар відходить) Ні, я, все таки, осел!
Кінь Грива: (підійшовши) А я - кінь.
Песик Ложка, завивши, кидається за Конем Гривою, який намагається утекти. Мешканці Батурина, підкидають Іванка.
Населення Батурина: Слава Іванку! Слава!..
Забігають Спудей 1 та Спудей 2. Гукають одне до одного, бо майже нічого не чують за криками натовпу.
Спудей 1: А що сталось?
Спудей 2: Коваль Іванко переміг Гетьмана Однокрила.
Спудей 1: (не дочувши; кричить) Що? Іванко – новий Гетьман?
Натовп Батурина: (підхоплює) Іванка – на Гетьмана! Іванка – на Гетьмана!
Іванко: (розгублено) Та що ви?!
Купа: (підскочивши) Не ображай народ! Вони ж – як краще!.. А я завжди знав, що так буде. Ось навіть весілля для тебе з Калиною підготував!..
Іванко: (заникуючись) Але ж... Я...
Купа: (ледь не плачучи) Ти кохаєш Калину, чи ні?!
Іванко: (обіймає Калину) Кохаю...
Купа: (задоволено потираючи руки) Ну от...
Усі йдуть до церкви.
На подвір’ї перед церквою залишаються лише Мамай та Кобзар, що перетворюється на апостола Петра. Навколо них Песик Ложка ганяється за Конем Гривою.
Мамай: Ну, я пішов...
Петро: (протягує Мамаю бандуру) Щасти... Я буду за тобою назирати...
Мамай: Заходьте, коли що...
Звучить оптимістична українська народна пісня (на смак режисера).
Апостол Петро йде до Бога, Мамай – боротися з несправедливістю в Україні.
Куліси.
