Артем Вишневський
ЛЯПАС НА ЗГАДКУ
Драма
Місце дії: будинок недалеко від залізничної колії
Час дії: наші дні
Дійові особи:
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ[1] НАГОРНИЙ, вчитель, 35 років
СЕРГІЙ ФЕДОРОВИЧ БАЙРАК, цирульник
МАРИНА НЕМИРОВА, домогосподарка,
РОМАН АНАТОЛІЙОВИЧ КАЛИТА, студент
ОЛЕКСАНДРА (САША) ВАСИЛІВНА БОСОЦЬКА, студентка
ВАЛЕНТИНА ПАВЛІВНА ФЕДЮШКО, бізнесвумен
МИХАЙЛО (МІШЕЛЬ) СЕМЕНОВИЧ ГАТСЬКИЙ, безробітний, 25 років
ЛЕСЯ, дочка М. А. Нагорного, 17 років
а ще чомусь:
ПОТЯГ, результат технічного прогресу, випадковий сусід, який у найважливіші моменти, коли його можуть забути, нагадує про себе миготінням світла, стукотом коліс та, іноді, гудками
Світає. Чується цвіркун. Поступово проступають обриси будинку. Десь недалеко проходить залізнична колія. Зліва — вхідні двері, до них (можливо, через глядацький зал) веде стежка. На кону — вітальня, де панує ледь помітний хаос. У ній є два протилежних бічних проходи (виходи) в якісь інші приміщення. Справа — маленький столик. З того ж боку на стіні — телефон. Диван — у центрі. Декілька стільчиків та крісел.
Потяг
Посередині кімнати стоїть МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ.
Трішки більше висвітлюється телефон. Звідкись долинає розмова.
ВАЛЯ. Алло.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Валю…нтину Павлівну можна до телефону?
ВАЛЯ. Так, я вас слухаю.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Це вас турбує колишній шкільний вчитель, Михайло Афанасієвич… Нагорний, якщо ви не забули…
ВАЛЯ (після паузи). Звичайно ж, я пам'ятаю. Вибачте — одразу не впізнала.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Так, шість років… (Голос тремтить). Вибачте…
ВАЛЯ. Що з вами?
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Та, нічого. Ви ще зустрічаєтесь разом? Класом?
ВАЛЯ. Колись. Та й то не всі…
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Чи не могли б ви зібрати їх, хоча б когось… Мені важко зібрати. Потрібна ваша допомога, допомога класної старости. Здається, колись ми непогано розуміли одне одного.
ВАЛЯ. Це не проблема… А в честь чого?
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Мій ювілей.
ВАЛЯ. Поздоровляю. Тобто, через три місяці ми…
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Ні, зараз.
ВАЛЯ. Але ж ви, якщо я правильно…
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Уф! У вас чудова пам'ять, Валентино. Але мені… словом, мені необхідно побачитися з Романом Калитою. Ви ж пам'ятаєте ту історію?
ВАЛЯ. Так…
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Тоді ви розумієте. Інакше він зі мною відмовиться розмовляти.
ВАЛЯ. Я думала, усе вже давно скінчилося… Дуже жаль…
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Допоможете мені?
ВАЛЯ. Звичайно ж. Передзвоніть мені післязавтра.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Я тут зараз на одній дачі сторожем. Тому з приміщенням проблем не буде.
ВАЛЯ. Я все влаштую.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Я вам передзвоню.
ВАЛЯ. Починаю вже зараз. До післязавтра. (Гудки).
Під час телефонної розмови абсолютно незалежно від неї на кону відбуваються такі події:
Посередині кімнати стоїть МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Тримає у руці невеликий дипломат. Роззирається. Задумується, впершись поглядом в одну точку (вікно?). Голосно і сумно зітхає. Намагається, не повертаючи голови, поставити дипломат на стіл. Після декількох спроб це йому не вдається, і він вирішує підійти до столу. Опускає на нього дипломат. Пройшовшись кімнатою, швидко обдивившись усе, врешті-решт, іде у правий (тут і надалі — бічний) вихід…
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ повертається до вітальні, несучи в одній руці карафку з коньяком, у другій — склянку і тарілочку з нарізаним шматочками лимоном. Ставить це все на стіл. Приміряючись, наливає у склянку з карафки.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Ну... (Видихає повітря і раптом зупиняє праву руку з склянкою на шляху до рота, а ліву з витягнутим вказівним пальцем піднімає вгору). Стоп... (Спотворений через нестачу повітря голос; ставить склянку на стіл і поспішно вдихає). Я ж не... той, хто не може без цього обійтись... (Підходить до дипломата, розчиняє його, щось у ньому шукає). Справа ж не у тому, що обов'язково необхідно випити... до того ж, мене не сушить і спрага не мучить... а у тому, що... (нахиляється ближче до дипломата; випрямляється з радісним обличчям, все ще не витягуючи рук), у гарній компанії — це не гріх. (Витягує руку зі знайденою склянкою. Зачиняє дипломат. Наливає з карафки у нову склянку. Бере по склянці в руку і цокається сам із собою).
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Ну... за тебе! (Видихає і залпом вливає у себе склянку; зі смаком втягує повітря, здригається). Ну... тобі того ж! (Вміст другого вирушає вслід за першим. Ставить склянки на стіл. Бере кружальце лимону).
Потяг
Біля вхідних дверей стоять СЕРГІЙ і МАРИНА.
СЕРГІЙ (голосно бубонить). ...А я кажу тобі, що занадто рано. Треба було ще поспати. Вихідний, все-таки...
МАРИНА. Не зуди. Все одно вже пізно.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ знову наливає в обидві склянки і, дожовуючи лимон, підтягує крісло до столу. Всідається у нього, тримаючи склянку в руці.
МАРИНА. Ну... давай.
СЕРГІЙ. Що?
МАРИНА. Стукай.
СЕРГІЙ. Ну, звичайно ж, як стукати, то я... (Наближається до МАРИНИ, щоб поцілувати).
МАРИНА (віддаляється). Може, спочатку у будинок зайдемо?
СЕРГІЙ підходить до дверей і стукає.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ (у цей же момент починає голосно співати). Вип’ю вина, вип’ю до дна... (Намагається закрити собі рот рукою, в якій тримає склянку, але тільки розливає на себе коньяк).
СЕРГІЙ. Ти щось чула?
МАРИНА. Начебто...
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ швидко ставить на стіл склянки. Відкриває дипломат і всовує у нього склянку з нерозлитим коньяком. Закриває дипломат, хапає його у руки і роззирається, куди б дременути.
СЕРГІЙ. А може, ми справді не виспались?.. Спробую ще раз (стукає).
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ, який вже біг до правого виходу з кімнати, перечіпляється через стілець і, голосно лаючись, з гуркотом падає додолу. СЕРГІЙ із МАРИНОЮ застигають і деякий час прислухаються. МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ у цей час скрадається до виходу.
МАРИНА (раптом кидається до СЕРГІЯ, намагаючись налякати). А!
Сергій, швидко випроставшись і схопившись за серце, починає повільно осідати на землю (чути також крик і падіння з того місця, куди зник МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ).
МАРИНА (спочатку сміється, потім затихає). Ну, все. Пожартували — і досить... Ти чуєш мене, Сергію?
СЕРГІЙ не рухається. Справа тремтяча рука МИХАЙЛА АФАНАСІЄВИЧА тягнеться до карафки на столі.
СЕРГІЙ (раптом). А!
Рука МИХАЙЛА АФАНАСІЄВИЧА, злякано смикнувшись, одразу ж зникає.
МАРИНА (ображено). І зовсім не смішно.
СЕРГІЙ. А я й не хотів, щоб було смішно... Просто, вихопилось.
Справа показується спочатку лише голова МИХАЙЛА АФАНАСІЄВИЧА, а потім і все тіло. Він намагається швидко по-пластунськи доповзти до столу. Досягши мети, встає на ноги.
СЕРГІЙ (спершись на ручку дверей, розчиняє їх; здивовано). Ба! Та ти дивись, Марино… Пішли.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ же, взявши карафку зі столу, напрочуд гордо і повільно повертається туди, звідки тільки-но виповз.
СЕРГІЙ (передумавши; здивовано). Марино?.. Звичайно ж, тільки після тебе (відходить убік).
МАРИНА. Якщо злякався, то так і скажи (прагне зайти).
СЕРГІЙ (раптово заступивши дорогу). Давай, на рахунок «три»... Раз (різко входить).
МАРИНА знизує плечима, усміхається (ніби кажучи: «Ну, що ж тут поробиш? Лихо — та й годі») і спокійно заходить до вітальні.
СЕРГІЙ (повільно роззирається, ліниво зазирає до іншої кімнати й водночас голосно, промовляє, змінивши голос). Увага. Це міліція. Непокірних жорстоко закоцають ногами. Ховайте набої, гранати та інші колючі та ріжучі предмети і виходьте один за одним, вхопившись за ручки. Спочатку вагітні жінки і діти...
МАРИНА (з тим же виразом обличчя). І звідки ти такий? Буває з тебе і слово не витягнеш, а то — бери та затикай чимось.
СЕРГІЙ. Ну навіщо ж так грубо?
МАРИНА. Розумієш, Сергійчику, я брутальна і невихована (сідає у крісло). У нас, знаєш, у сім'ї з етикетом було не шарман. Гувернантку мати для мене чомусь наймати не захотіла, хоча, здається (смішок), батько був би не проти. Він взагалі-то завжди був «не проти». Тільки ти не подумай, що у нас у сім'ї їли руками... Для цього були тарілки, ложки, виделки,.. що там ще?
СЕРГІЙ. Чашки...
МАРИНА. Чашки...
СЕРГІЙ. Блюдечка...
МАРИНА. Блюдечка — особливо...
СЕРГІЙ. Но-жі...
МАРИНА. О! Ножі! (Імітує і озвучує рухи та кидання ножем).
СЕРГІЙ (стає за її спиною, обіймає). І дурненькі фантазерки-дівчатка, які мріяли про принца на білому коні, а натомість отримали бідного цирюльника; будемо сподіватись, що він хоча б колись стане королівським.
МАРИНА. І буде ходити кожен-кожнюсінький день на роботу у палац...
СЕРГІЙ. А вихідними його запрошуватимуть у палац.
МАРИНА. На дискотеки...
СЕРГІЙ. Ні, на бали...
МАРИНА (впершись). ...де буде грати наймодерніша музика!
СЕРГІЙ. Все одно. Головне, що він запросить ЇЇ на танець (бере МАРИНУ за руку).
МАРИНА (встає). І вона йому не зможе відмовити.
СЕРГІЙ веде танці, імітуючи танго і наспівуючи впівголоса його ритм. Звідкись наростає зовсім інша мелодія, сучасніша.
СЕРГІЙ (наспівує.., через деякий час). Бу-бу... Пай-ра... Я не забагато розмовляю?.. Бу-бу...
МАРИНА. Та ні. Ви, як справжній джентельмен, зважуєте кожне слово.
СЕРГІЙ. ...бу-бу... А як вам, шановна, цей палац? Пу-бум...
МАРИНА. Не знаю-не знаю. Судячи з вигляду, він давній. Десь... сімнадцяте століття...
СЕРГІЙ. ...пум-бум... Я у цьому впевнений... Тай-ра...
МАРИНА. Мені, здається, шановний, ви забуваєтесь.
СЕРГІЙ. ...ту-ту... Чому це?.. Ла-ла...
МАРИНА. Тому, що ти — всього-на-всього, бідний цирюльник. А впевненим бути може дозволити собі лише принц на білому коні...
СЕРГІЙ (далі наспівує). ...бум-бу... пай-ра... Це — казки, лише я — реальність...
Потяг
МІШЕЛЬ стоїть у вітальні біля вхідних дверей і голосно аплодує.
МІШЕЛЬ (вклоняється). Мішель — до ваших послуг (помітивши глузливі погляди). До речі, я стукав.
МАРИНА (до МІШЕЛЯ; з сарказмом). Для тебе це — великий подвиг.
СЕРГІЙ (розгублено). Я щось не розумію... Хоча... Почекайте, почекайте... (Підходить до МІШЕЛЯ; радісно). Ти — Михайло (виставляє вказівний палець), брат Андрія Гратського!
МІШЕЛЬ. Гатського...
СЕРГІЙ. Неважливо (потискує йому руку). Сергій.
МІШЕЛЬ. Пам'ятаю. Ще раз — Мішель (!)
МАРИНА (роздратовано). Яка різниця?!
СЕРГІЙ. Ну, що ти? Брат твого однокласника...
МАРИНА. І твого.
СЕРГІЙ. І мого теж. (До МІШЕЛЯ). Та ти сідай.
МІШЕЛЬ (ходить по вітальні, роззирається і час від часу кидає погляди на МАРИНУ). Постою.
СЕРГІЙ. А ми сядемо (опускається у крісло, намагаючись всадити собі на коліна МАРИНУ).
МАРИНА відштовхує його, виходить наперед, починає нервово ходити, час від часу поглядаючи вдалину (вікно?).
СЕРГІЙ. Буває. (До МІШЕЛЯ). Слухай, до речі, а ти ж як тут опинився, і де Андрій?
МІШЕЛЬ. Андрій не прийде. Він поїхав відпочивати у Крим. Скоро я до нього теж приєднаюсь. А опинився я тут, як і ти,.. як і вона... (Киває на МАРИНУ, затримуючи на ній свій погляд).
МАРИНА зупиняється. Повертає голову. Дивиться МІШЕЛЮ в очі.
СЕРГІЙ. Ну і...
МІШЕЛЬ (повернувши голову, розгублено). Що?
МАРИНА швидко підходить до СЕРГІЯ.
МАРИНА. Сергію, залиш нас, будь ласка.
СЕРГІЙ (повільно піднімається). Що ти... кажеш?
МАРИНА. Залиш нас.
СЕРГІЙ. Але я...
МІШЕЛЬ (ступає крок). Тобі ж сказали...
МАРИНА (до МІШЕЛЯ). Стули рота! (СЕРГІЮ, нервово торкається його обличчя і рвучко цілує). Ну, Сергійчику, будь ласка, я тобі усе поясню згодом. Просто залиш нас на деякий час. Я тебе прошу.
СЕРГІЙ (відсторонившись). Добре... Піду поки що огляну усе тут... (Рушає до правого виходу з вітальні).
МАРИНА. Ні. Залиш... будинок.
СЕРГІЙ завмер, намагаючись опанувати себе.
СЕРГІЙ (напружено посміхається). Вибачте, а скільки треба часу?
МІШЕЛЬ. Та знаєш, як коли...
СЕРГІЙ швидко кидається до МІШЕЛЯ. МАРИНА заступає йому шлях, - та він вже сам зупинився, схиливши голову.
МАРИНА. Сергію...
СЕРГІЙ. Що «Сергію»? (Знизавши плечима). Вже йду... (Виходить).
Тиша. Кожен поринає у свої думки.
МІШЕЛЬ (раптом оговтавшись). Він знає?
МАРИНА. Про що? Про дитину?
МІШЕЛЬ. Про яку дитину? Її ж не було.
МАРИНА. Про що ж тоді?
МІШЕЛЬ. Про нас.
МАРИНА. Не знаю. Не думаю... Хоча тепер... Мішель, чого тобі треба?
МІШЕЛЬ (поволі). Я й сам не впевнений. Ти ж розумієш: я людина пориву, можна навіть сказати — людина вітру [чи власне сам вітер]. Ніхто ніколи не знає, у тому числі і я, куди мене занесе наступної миті. От нещодавно, знаєш, розплющую очі і думаю...
МАРИНА. Що? Тобі? Треба?
МІШЕЛЬ (підходить). Ну що ти завелась? Одне і те ж: що тобі треба, що тобі треба?.. Тебе (намагається обійняти).
МАРИНА відходить убік.
МІШЕЛЬ (сідає в крісло). Я ж з того часу, як отримав оце запрошення, тільки про тебе і думаю... Та й до цього думав,.. одразу ж, як тільки ми з тобою розійшлися... Так, я винен, але ж усе начебто залагодилося, влаштувалося (підходить до неї). Час іде. Не будемо ж ми один одного вічно картати через те, що сталося. Ну, помилка. З ким не буває? До того ж, я ще раз повторюю: усе давно скінчилося. Ну, проїхали, забулися...
МАРИНА (дивиться йому прямо в очі). Я її залишила!
Потяг
У вітальню через вхідні двері швидко входять РОМАН із ОЛЕКСАНДРОЮ. МІШЕЛЬ сахається від МАРИНИ.
РОМАН. Усім привіт.
САША. Сподіваюсь, ми не занадто рано прийшли.
РОМАН. Аби не занадто пізно.
МІШЕЛЬ. Я так і знав, що ви колись будете разом. Вітаю.
МАРИНА. Роман і Олександра... Звучить.
САША. Можна «Саша». До речі, про вас: я не думала, що ви знову зійдетесь.
РОМАН (іронічно). Аж не віриться, що ми так один за одним скучили.
МІШЕЛЬ (сідає у крісло). А от і не поб'ємося. Ми усі — одна сім'я. Довгі набридливі роки навчання з’єднали нас в єдиний організм. П'ятий «Бе», шостий «Бе», сьомий...
САША. Шкода, ти у нашій родині — приблуда, ...якого усі терплять. Елементарна людяність не дозволяє позбутися.
МІШЕЛЬ. Спасибі, нагадали. Як казав Сократ, коли йому підносили склянку з отрутою: «Краще б я мовчав!».
РОМАН. Сто процентів. (Помітивши стакан з напіврозлитим коньяком, підходить, бере його, принюхується). До речі, від цієї склянки Сократ навряд чи відмовився би.
САША. А що там?
РОМАН (спробувавши). Коньяк. І досить непоганий.
САША (до МАРИНИ і МІШЕЛЯ). Ви що тут, вже встигли відсвяткувати?
МІШЕЛЬ. Я був би не проти.
МАРИНА. Я б з радістю, Сашка, але, на жаль, не було чим.
РОМАН. Ви прийшли перші?
МАРИНА. Начебто.
МІШЕЛЬ. Ще був Сергій.
САША. А ми його зустріли.
РОМАН. До речі, за що ви так хлопця?
МАРИНА. Де він?
САША. Невже це хвилювання?
МАРИНА. Не бійся, тобі цього не зрозуміти.
МІШЕЛЬ. Я чув, звичайно, що справжнє кохання з роками тільки зміцнюється, але не знав, що ненависть іноді розвивається за тими ж принципами.
МАРИНА, САША (разом). Замовкни!
Входить СЕРГІЙ.
РОМАН. Щодо Сергія... (Киває у його бік).
МАРИНА (підходить до СЕРГІЯ). Нам потрібно з тобою поговорити.
СЕРГІЙ. Добре... Тобто, ще рано... Якось потім... (Швидко відходить від неї).
САША. Здається, день обіцяє бути найвеселішим у моєму житті.
РОМАН. Так сумно? Я думаю, ми зможемо розважитись. (До всіх). Які будуть пропозиції?
МІШЕЛЬ. Не знаю, як хто, а я б скоріше звідси забирався.
МАРИНА. Тебе ніхто сюди і не запрошував.
МІШЕЛЬ. Це тому, що я нікому не потрібний. Як перекотиполе мене носить по світу... ш-ш-ш (підходить до МАРИНИ; вона його відпихає), ш-ш-ш (падає, перекочується по підлозі до САШІ, яка, сміючись, теж відштовхує його)... За віщо мене не пестує доля, ця найвеличніша з усіх жінок? (Кидається до СЕРГІЯ). Чому мене ніхто не любить? (Падає на підлогу і заливається безсилим реготом).
МАРИНА. Добре, що хоча б хтось із нас почуває себе у доброму гуморі.
САША (весело). Не він один. Слухайте усі. У мене є ідея... Ну, Мішелю, ти чуєш, чи ні?
СЕРГІЙ (раптом змахнувши руками). А чи не припинити нам одне одного підколювати?!
РОМАН. Підтримую... Хоча б на деякий час.
МІШЕЛЬ (трохи заспокоївшись). Не дивлячись на те, що душа моя «проти», тверезий розум підказує «за»... поки що.
Усі дивляться на МАРИНУ. Вона киває.
САША. Ось і чудово. А тепер... Спочатку, напевно, варто оглянути весь будинок. Хтозна які сюрпризи чекають на нас тут. Скільки себе пам'ятаю, весь час стовбичу у цій вітальні.
РОМАН. Я з тобою. Зберемось тут через півгодини.
РОМАН із САШЕЮ виходять з кімнати.
МІШЕЛЬ (підходить до МАРИНИ). Здається, ти повинна мені дещо пояснити.
МАРИНА (дивиться на СЕРГІЯ; до МІШЕЛЯ). Я тобі нічого не повинна!
МІШЕЛЬ (теж повертає голову убік СЕРГІЯ; МАРИНІ). Але ж ти казала... (СЕРГІЮ). Слухай, не міг би ти...
СЕРГІЙ (помітивши погляди, демонстративно втискається у крісло). Навіть і не думайте. Я нікуди не піду. У мене, врешті-решт, вихідний, і я зібрався відпочити. Ви знаєте, усе це (розмахує руками) так втомлює...
МІШЕЛЬ (хапає МАРИНУ за руку). Ну, тоді ми підемо! (Тягне її до виходу).
СЕРГІЙ (весь час голосно бубонить). Людині так потрібен спокій, як повітря. Але, як тільки вона розкриває рот, щоб вдихнути, їй майже завжди плюють у душу...
МІШЕЛЬ. Носом треба дихати! Носом!
МАРИНА (висмикує руку). Якщо хочеш, йди сам! (Демонстративно сідає на стілець). Мені й тут добре!
СЕРГІЙ (не вмовкає). А ви знаєте, що таке душа, і звідки походить саме це слово?.. До речі, треба б під душ...
МІШЕЛЬ вибігає.
СЕРГІЙ. Душ змиває бруд, а от із душі бруду не вивести ніяким найантибактеріальнішим милом...
МАРИНА. Припустімо. Чому ж тоді ти, такий чистенький, не рятуєш мене? Боїшся забруднитися?
СЕРГІЙ. Що?.. А, це ти. Бал закінчився, але, здається, твій принц на білому коні побіг за іншою Попелюшкою. Піду і я (встає). Може, знайду й собі принцесу на білому «Порші» і з рахунком у швейцарському банку (виходить).
З іншого боку заходить РОМАН.
РОМАН. Ти Саші не бачила?
МАРИНА. Ні. От скажи, навіщо бездоганному принцу та ще й з таким чудовим білим конем брудна Попелюшка?
РОМАН. Розумієш, деякі люди отримують особливе задоволення від того, що «відмиють» інших. При чому, більшість перших постійно нагадує своїм боржникам про цю послугу, а чимало других вважають за свій священний обов'язок сплачувати борг усе життя.
МАРИНА. А як щодо простих помилок? Не можна ж бути увесь свій вік правильним, ні разу не зробивши хибного кроку. Людина тоді перестає бути собою, а перетворюється на якогось... біоробота.
РОМАН. Ідея не нова і вже давно служить лише виправданням перед загрозою справедливого покарання. Помилка — свого роду розкіш, заборонений плід. Відкусивши його можна насправді відчути оригінальний смак життя. Щастя і страждання — це вектори однієї системи координат, ось тільки перше — причина, а друге — неминучий наслідок. Якщо зараз хтось би зробив просте соціологічне опитування, то, напевно, не знайшлося б людини, яка правдиво відповіла, що від народження зичить собі сірих бездоганних буднів.
МАРИНА. Однак, люди постійно розчаровуються у прагненнях, зазнають утисків один від одного і каються, каються, каються...
РОМАН. ...І знову грішать. І це добре, бо інакше світобачення було б одноманітним. Загалом, усе суспільство можна поділити на злочинців та їхніх суддів [разом з виконавцями вироку].
МАРИНА. Наш світ стає чорно-білим — велика різниця!
РОМАН. Ну, навіщо ж так? Є просто темрява і світло, а різна їхня комбінація і створює ту кольорову гаму, якою ми прагнемо малювати своє життя...
МАРИНА. І за кого ж ти себе вважаєш?
РОМАН. Про що ти?
МАРИНА. Напевно, суддя,.. чи виконавець вироку?
РОМАН. Це залежить від того, яким власне він буде, вирок. Поки що, скажімо так, мене не «притягали». Але, якщо обирати одне із двох... (Усміхнувся). Тим більше, що я навчаюся на юридичному.
МАРИНА. Знаю.
РОМАН (продовжує). А зараз... Зараз поки що ні. Скоріше — молодший спеціаліст: вчуся сам і намагаюся повчати інших.
МАРИНА. Раніше твоя система координат обходилась без цього вектору. Мені здається, у тебе для себе — одні мірки, а для оточення — інші. Таких, як ти, не осуджують.
РОМАН. Цікаво. І завдяки чому?
МАРИНА. Ви всі — великі юристи. І на тих, хто міг би вас, як ти сказав, «притягнути», просто вже одразу навішуєте ярлики грішників і злочинців.
РОМАН. У цьому щось є.
МАРИНА. А я думала, ти скажеш: ця ідея не нова і вже давно слугує лише виправданням для бездарних мрійників.
РОМАН (сміється). А ти мене добре вивчила.
МАРИНА. Аякже. Все-таки, одинадцять років в одному класі.
РОМАН. Тоді відвертість за відвертість.
МАРИНА. Валяй.
РОМАН. Таких, як ти, також ніхто не осудить.
МАРИНА (наслідує). Цікаво. І завдяки чому?
РОМАН. Ви усі — великі актори. Куди не глянь, стоїте ви, і на кожному кроці волаєте, б'ючи себе у груди: «Я — грішний! Я — злочинець!». Ви самі усе життя навішуєте на себе дешеві ярлики і ходите, розмахуючи ними у кожного перед носом. Мовляв, люди, дивіться! Ми несемо ваш хрест на собі! Ми — ваші спасителі! А тому знаємо місце кожного на цій тричі проклятій планеті! Віруйте в нас, і ми кожному воздамо по заслугам, вкажемо на його справжню сутність...
МАРИНА (роздратовано перериває). У цьому щось є.
РОМАН. Що, не подобається?
МАРИНА. Це лише слова. Не думай, що ти такий розумний. Вважай, що тебе просто зачепило за живе те, що я сказала.
Входять СЕРГІЙ і САША.
СЕРГІЙ. Щось спекотно...
САША. Розпалившись від вашого викривального диспуту одинока сусідська курка, що забрела на наше заднє подвір'я, вже розродилася (витягує з-за спини руку з яйцем). Ось він, плід ваших спорів.
СЕРГІЙ (з сарказмом, показуючи на яйце). О! Весь у батьків! Підборіддя мамине, а лоб і потилиця — такі ж, як у тата... (Помітивши злісні погляди РОМАНА і МАРИНИ, піднімає руки) Жартую-жартую. Тільки не треба мені розповідати, який я є насправді недосконалий.
САША. Ну, годі. Ми ж домовились, що ніхто нікого діставати не буде. До речі, Сергій, це була твоя ініціатива.
РОМАН (підходить до САШІ). Вибач, я, здається, втратив самоконтроль.
МАРИНА. А я його ніколи і не мала.
СЕРГІЙ (голосно і швидко аплодує; помітивши глузливі погляди, поволі затихає, врешті просто потирає руки). А-а-а-а... О! А давайте зробимо у цій хаті хоч щось корисне. Наприклад, їжу.
САША. Ого! Це твої перші розумні слова від дня, як ти вимовив «мама», та й ті у холосту, бо продуктів ми з собою не брали.
СЕРГІЙ. Ну, чому ж перші? А «добрий день», «добрий вечір», «спасибі», «два ашдва плюс одва дорівнює два ашдвао», ...там «любов зла»...
МАРИНА. Та припини ти! Набридло!
Раптом дзвонить телефон. СЕРГІЙ швидко хапає слухавку.
СЕРГІЙ. Алло... Добрий день... А це, дивлячись, куди ви телефонуєте... Ну, якщо ви набираєте номер, то повинні самі знати, куди потрапили... Або вичислити, з ким розмовляєте... А з ким маю честь?.. Значить, по-вашому, я сам повинен здогадатися, хто до мене може подзвонити?.. А! Привіт шановній дружині пана Президента! Вибачте, що я вас одразу не впізнав. Як давно ми з вами...
САША (до СЕРГІЯ). Не дурій! Віддай слухавку! (Вихоплює). Алло! Доброго дня, вибачте за наш занадто говіркий автовідповідач... Що? Так, Сергій... Я — Олександра... А ви... (радісно) Валька! Я тебе не впізнала — багатою будеш. Ти як?.. Нормально... А у нас? Краще приїжджай сюди. Де ти?
Потяг
Біля вхідних дверей збоку вулиці стоїть ВАЛЕНТИНА.
ВАЛЯ. Ти навіть не здогадаєшся, наскільки я близько.
САША. Ну, то давай до нас.
ВАЛЯ. Вже йду (відчиняє двері і заходить).
САША її не помічає, бо стоїть спиною до дверей.
САША. І коли ж тебе чекати?
ВАЛЯ (сідає у крісло біля стола). Та, я думаю, найближчим часом.
САША помічає, що голос йде з-за її спини, обертається.
ВАЛЯ. Алло, Саша, ти мене чуєш?
САША кидає слухавку.
ВАЛЯ (кладучи телефон у кишеню і дивлячись на САШУ). Негарно так кидати слухавку.
САША і ВАЛЯ раптово з вигуками «Сашко!», «Валько!» кидаються одна до одної. Троє інших у цій кімнаті сходяться.
РОМАН (справа). Як ви думаєте, це надовго?
СЕРГІЙ (зліва). Не пройде і два тижні...
МАРИНА (посередині). Пішли...
Усі троє, повертаючись, розходяться у різні сторони. ВАЛЯ із САШЕЮ зі здивуванням дивляться на них.
ВАЛЯ. Куди ви?
Тріо одночасно піднімає праву руку, зітхає і опускає її; синхронно обертається і радісно вигукує: «Валько!». Сміх.
Десь з-поза кімнати починають долинати голоси. Усі затихають і прислухаються.
МІШЕЛЬ (з-поза кімнати, голосно бурмоче). А я тебе всеодно приведу!.. Усе-од-но... У ти, кабан! Ще й пручається... Ні, дядьку, ваші часи уже пройшли, зараз — наша ера (звук ляпасу і падіння)... А це за що?.. І все-одно... не відпущу...
У кімнату з правого боку важко вступає МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ, тягнучи за собою МІШЕЛЯ, який вчепився за його ліву ногу. Помітно, що обоє трохи напідпитку.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ (розглядаючи свою ліву ногу). Та відчепишся ти коли-небудь? Господи Боже, допоможи мені з цим ідіотом. (Помічає інших). Так, значить не у той бік (намагається повернути назад, але йому заважає МІШЕЛЬ, що розтягнувся на вході). А, хоча, всеодно... (Розгнівано). Та відчепись ти! Піявка! (Різко висмикує ногу з обіймів МІШЕЛЯ).
МІШЕЛЬ (лежачи на животі). Я ж казав: приведу! (Гупає кулаком по підлозі і тут же знову намагається схопити за ногу МИХАЙЛА АФАНАСІЄВИЧА, але той швидко ступає крок у бік).
Усі інші – здивовані.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ (випереджуючи слова, розмахує руками і йде до дивану). Спати. Спати. Спати (підбиває подушку і лягає спиною до оточуючих).
МІШЕЛЕВІ врешті-решт вдається сісти на підлозі.
МІШЕЛЬ (з гордістю). Ну, як вам?! Це я його зловив!
МАРИНА (до МІШЕЛЯ). Яка ж ти все-таки свиня!
РОМАН заливається реготом.
САША. Що з тобою?
РОМАН. Ну, і заради чого ця вистава?
ВАЛЯ. Ти, напевно, з глузду з'їхав. Давайте сядемо усі і заспокоїмося.
МІШЕЛЬ (радісно). Я вже сиджу (гикає). Ой!
РОМАН. Значить, це ви, Валентина Павлівна. А я тебе вважав здібною лише на продюсерство. [Бізнесвумен!] Хоча, кому ж, як не тобі, шановна пані старосто десятого-бе класу? Що, совість замучила?
ВАЛЯ. На злодієві шапка горить. Перш ніж звинувачувати когось, розібратися треба. Я сама нічого не розумію.
РОМАН. Ага...
САША. Я теж, і... здається...
МАРИНА (сідаючи у крісло біля столу). А я вже не сподівалася на якісь розваги.
СЕРГІЙ (підтягуючи собі стільчик ближче до дивану). Михайле Афанасієвичу...
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Залиште мене у спокої! (Намагається засунути голову під подушку).
СЕРГІЙ сідає на стільчик, ВАЛЯ — навпроти, у крісло, поряд з МАРИНОЮ. САША розгублено дивиться на РОМАНА.
РОМАН (до САШІ). А ти боялася, що буде нудно.
ВАЛЯ. Романе, сядь!
РОМАН. Спасибі, я постою.
ВАЛЯ (роздратовано). Та чого ти пінишся?! Хочеш щось сказати — кажи!
РОМАН. Добре, я піду сяду... поки що (підходить до дивану і сідає на бильце).
САША — на стільчику біля СЕРГІЯ.
САША. Просто, ніхто не чекав його тут зустріти... Ну, і...
Усі мовчать. МІШЕЛЬ, хитаючись, піднімається на ноги, підходить до крісла з ВАЛЕЮ; обпирається на його спинку руками.
МІШЕЛЬ. А я скажу вам «Ну, і...», бо усі про щось задумались. Проблеми, проблеми... От, у мене проблема... Ну, про це потім. Ха-ха! (Дивиться на МАРИНУ, гикає). Ой!
МАРИНА відвертається. ВАЛЯ рукою, як віялом, відганяє повітря.
МІШЕЛЬ. Усі злякалися! Ну, грабіжник. Ну, вліз у будинок. З ким не буває! (Сміється). Але ж класний мужик!
РОМАН (реготнувши). Це вже точно, що «класний».
МІШЕЛЬ. Ну от. Заліз. Але ж не вкрав нічого. Ну, випив. Ну, закусив...
ВАЛЯ. Ти теж, я бачу, не постився.
МІШЕЛЬ. А що, йому можна, а мені — ні? Тим більше, що у мене проблема,.. а може щастя? Га? У-тю-тю-тю-тю (тягнеться правою рукою до МАРИНИ, хитаючи вказівним і середнім пальцем, як вусиками).
МАРИНА (махає рукою). Та заткніть йому хто-небудь пельку!
МІШЕЛЬ (приклавши вказівний палець до губ). Т-с-с-с! Так от. Йду я. Дивлюсь: він наминає... цей, як його?
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ (з-під подушки). Конь-як!
МІШЕЛЬ. Точно. Я кажу йому так, п-примруживши одне око (намагається зімітувати цей рух, але закриваються обидві повіки). Потім покажу. Нагадаєте... Кажу: а я вас не знаю... А він на мене навіть і не подивився — ніби так і мало бути, — просто шльоп (!) мені у руку одну з двох склянок, що тримав, цокнувся своєю об мою і...
САША. І ти, звичайно ж, не міг відмовитися скласти йому компанію.
МІШЕЛЬ. А я дивлюсь: втікати він, начебто, не збирається [тимбільше, у тодішньому його стані], от я і... (Раптом вибухає). А чому б і ні?! У нас злодії і бандити завжди випивають, закушують і... так далі. А мені, що накажете, голодним і босим ходити?!
РОМАН (реготнувши). Може, він тобі ще й взутись пропонував?
МІШЕЛЬ. О-о-о. І чого ти регочеш? Я маю черевики, але якби не було... Та ви не розумієте, що це за людина! (Інші кивають головами; криві посмішки з усіх сторін). Такі народжуються не так часто у нашому світі. Він — один із тисяч! (Пирскання і сміх). Один з міліонів! (Гучний сміх у відповідь). Ви ж не знаєте, наскільки це добра (гучний регіт майже заглушує слова), товариська і відкрита людина! (Майже істерично). Ви, плебеї, гуїмплени, чого ржете?!
Раптом МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ починає реготати. Все голосніше і голосніше. Усі інші в тривозі. Сміх стає гучним, лавиноподібним, майже Мефистофельським. САША, зірвавшись з місця, підбігає до МИХАЙЛА АФАНАСІЄВИЧА і починає, схопивши його за плечі, тормосити з усієї сили.
САША (кричить). Годі! Годі! Хто-небудь! Я вже не витримую... Він не витримає!
СЕРГІЙ підбігає і дає ляпас МИХАЙЛУ АФАНАСІЄВИЧУ (САША перелякано сахається), який одразу ж хапає кривдника за плечі і заглядає йому просто в очі. Різко переводить погляд на РОМАНА, потім знову на СЕРГІЯ — і відпускає його.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ (мацаючи вдарену щоку). А ти, Сергію, так і не навчився добре бити.
СЕРГІЙ. Я вас не бив.
МІШЕЛЬ (кидається до СЕРГІЯ). За що ти його вдарив?! (Намагається схопити за одяг).
СЕРГІЙ перехоплює його руки і штовхає на диван.
МІШЕЛЬ (швидко піднімаючись). Я... все одно...
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Годі вже!
МІШЕЛЬ. Але... і... усе одно...
МАРИНА (підхоплюється до МІШЕЛЯ). Ну... (Бере його обличчя у долоні і дивиться прямо в очі). Чуєш, мене? Ти не розумієш... Просто, не розумієш...
МІШЕЛЬ (стримуючи сльози; бере її руки у свої). Вибач. Я не думав... Я — сволота. Але... все одно — вибач...
МАРИНА. Усе добре.
САША. Не вибачайся? У чому ти винен?
МАРИНА. Це тебе не стосується.
ВАЛЯ. Чому ж? Нам усім буде цікаво.
МАРИНА. А вам усе цікаво, тільки б стрілки на когось перевести. Спочатку свій бруд вимийте, а потім будете братися за інших.
ВАЛЯ. Дурниці. Який бруд? Всього-на-всього, нас раптово охопили відчуття. Неждано-негадано. Та й годі про це. Я думаю, усі погодяться. Ніхто не чекав на таку... ну, непередбачливу реакцію [у першу чергу від самого себе]. Я хотіла вам зробити сюрприз. (Дивиться на МИХАЙЛА АФАНАСІЄВИЧА). А мета нашої зустрічі якою була, такою і залишається.
РОМАН. Ну-но, нагадай її мені, а то у мене вона щось із голови вилетіла.
ВАЛЯ. Раніше з головою у тебе було набагато краще.
РОМАН. С'est la vie.
ВАЛЯ (роблено посміхаючись). Зустрілися ми тут, як і надруковано в запрошеннях, для того, щоб згадати шкільні роки, розповісти про себе, послухати інших: хто ким став, як змінився...
РОМАН (нетерпляче). Це усе добре. От, я розумію: Мішель знайшов запрошення свого брата. Але що тут робить оцей? (Киває на МИХАЙЛА АФАНАСІЄВИЧА).
МІШЕЛЬ. Ну, який ти, все-таки, дурний. Я ж тобі кажу: йду я. Дивлюсь...
МАРИНА. Мішель, заспокойся. Усі тебе прекрасно чули. Справа у тому, що ми знаємо цю людину. Ще й дуже добре.
МІШЕЛЬ. І хто ж він?
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ (кланяючись). Нагорний Михайло Афанасієвич, учитель... у минулому... класний керівник усіх, хто вже виріс і присутній тут.
МІШЕЛЬ (ошелешено до МАРИНИ). Ти знала?.. Тпху! Та ти ж... О-па! Шановні, та чого ж я тут перед вами розпинався? Для чого душу розкривав? За що, я вас питаю, мене били по морді?
СЕРГІЙ. Ніхто тебе по... обличчю не бив.
РОМАН. Окрім, хіба що, Михайла Афанасовича. Він іноді полюбляє.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Якщо заслужено, то...
РОМАН. І чим же перед вами завинив Мішель, що отримав винагороду?
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Яким ти був, Романе, таким і залишився.
РОМАН (ніби не розчув). Це ж зовсім не педагогічний підхід, пане вчителю. Невже усім не вистачило того (!) випадку?
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Ти знаєш, я колись навіть дуже жалкував. Але зараз, дивлячись на тебе...
РОМАН. Що?
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Взагалі-то... Не думав я, що ти такий злопам'ятний. Тим більше, постраждав найбільше все-таки я.
ВАЛЯ. А й справді, Романе. Ну, чого ти з’їдаєшся? Дарма. Та й зібрала я усіх вас ще й з іншої причини.
МАРИНА. Чим далі, тим...
ВАЛЯ. Отож, у нашого Майстра...
РОМАН. Бегемота.
МІШЕЛЬ. Якого «бегемота»?
ВАЛЯ. Не Бегемота, а Майстра... Коротше кажучи, Михайло Афанасієвич — це ще й ім'я та по-батькові всесвітньовідомого письменника Булгакова. Ось так і вийшло.
МІШЕЛЬ. Я і свої ініціали не завжди пам'ятаю. Мені цілком «Мішеля» вистачає.
ВАЛЯ. Взагалі-то, ми тоді теж не дуже щось знали. Це була, здається, ідея когось із батьків.
МАРИНА. А по-моєму, його вчителі охрестили... Вибачте, звичайно, але це правда...
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Нічого. Та й Бегемот — мій улюблений герой із «Майстра і Маргарити».
САША. Мій теж... Ні, серйозно.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Ну що ж, на побажання радіослухачів — «...в гостинной на каминной полке (вилазить на диван) рядом с хрустальным кувшином сидел громадный черный кот». Мяу! (Вдає кота). «Он держал в своих лапах... примус». (Хапає за голову МІШЕЛЯ).
МІШЕЛЬ. От спасибі.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. «...В полном молчании вошедшие в гостинную созерцали этого кота в течение... долгого времени.
— Не шалю, никого не трогаю, починяю примус, — недружелюбно насупившись, проговорил кот, — и еще считаю долгом предупредить, что кот древнее и неприкосновенное животное.
...Развернулась и взвилась шелковая сеть, но бросивший ее, к полному удивлению всех, промахнулся.
— Ремиз, — заорал кот, — ура! — и тут он, отставив в сторону примус, выхватил из-за спины браунинг. Он мигом навел его на ближайшего к нему стоящего...»
САША. «...но у того раньше, чем кот успел выстрелить, в руке полыхнуло огнем...»
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. «...и вместе с выстрелом из маузера кот шлепнулся... с каминной полки на пол...» Мяу! (Скочується з дивану). «Все кончено...».
РОМАН. Ну, нарешті.
САША. Навіщо ти перервав?
РОМАН. А що? Ще не все? Ну, можливо, тепер Валентина Павлівна повідомить нам справжню причину зустрічі.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ встає і хитає головою.
ВАЛЯ. Та що ти заладив одне й те саме?! І не «справжню причину, а одну із причин... Отож, у нашого... Михайла Афанасієвича сьогодні життєвий ювілей із тридцяти п'яти років.
САША (радісно кидається обіймати-вітати). О! Вітаємо!
ВАЛЯ (продовжує, до поздоровлень долучаються усі, окрім РОМАНА). Він сам якось майже підказав мені привід до зустрічі. Отож, ви його можете вважати моїм співавтором або, навіть, головним генератором цієї ідеї.
РОМАН (кланяючись; пафосно). Спа-сибі, Михайло Афанасович. Ви [та й усі ми], я думаю, ніколи не забудемо цього дня. А значить — свято уже вдалося. Хепі бьорздей ту ю, хепі (усі намагаються підхопити) бьорздей ту ю, хепі... (Уриває). От, тільки я не можу зрозуміти (усі поступово затихають), де цей, нехай вже і архаїчний, але досі невід'ємний і, зізнаюся, для мене один із найприємніших атрибутів усіляких свят...
ВАЛЯ (різко). Коротше.
РОМАН. ...Тим більше ювілеїв, як власне накритий всілякою смакотою стіл? Я закінчив.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Взагалі-то, стіл є... Але, боюся, вживання його у їжу буде не дуже корисним для вашого здоров'я, оскільки... він дерев'яний, і...
ВАЛЯ (роздратовано). І?! А де ж усі оті продукти, що я завезла сюди учора ввечері?
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ розводить руками.
РОМАН. А жаль. Коньяк був, до речі, непоганий.
МАРИНА. Не знаю, як хто, а Мішель, по-моєму, брав у цьому безпосередню участь.
МІШЕЛЬ. Спасибі, що нагадала, а то б я ...гик!.. забув.
МАРИНА. Свиня.
ВАЛЯ. Вибачте, Михайле Афанасієвичу, але я... вимагаю пояснень. Як могло статися, що випивка і їжа, якими планувалося, хоч і трохи, але напоїти і нагодувати близько десяти [плюс-мінус декілька] чоловік, зникли безслідно.
МІШЕЛЬ. Ну чого ж? Сліди там залишились.
САША. І найдостовірніший із них — твій!
СЕРГІЙ. Доведеться споживати духовну їжу. Як кажуть, не хлібом єдиним...
РОМАН. Отак, на мою думку, свято закінчилось.
ВАЛЯ (роздратовано). Зачекайте! Я не розумію. (До МИХАЙЛА АФАНАСІЄВИЧА). Скажіть же щось!
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. А що ви хочете від мене почути? Прийшов першим, налив трохи коньяку, що стояв на столику, щоб додати впевненості перед майбутньою зустріччю. Відразу ж після цього відчув самотність і разом з тим якийсь незбагненний страх. Чому? Ви ж могли змінитися настільки, що стали б зовсім чужими, іншими, а не тими, з моєї пам'яті... А, можливо, я лякаюсь самого себе? Боявся, що розчарую вас і перестану себе поважати. Ви повинні зрозуміти, що я, як учитель, не можу стати ніким в очах своїх учнів, адже тоді похитнеться моя самооцінка — результат педагогічної діяльності... Отож, я, заливши у себе пів пляшки коньяку, помітив, що пакет, який, напевно, мав би прикрасити святковий стіл,.. але ж я не думав, що пляшка вина і десяток бутербродів спроможні втамувати апетит хоча б десятка чоловік...
ВАЛЯ. То ви не заглядали у холодильник?
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. А що, треба було?
ВАЛЯ. А ти, Мішелю?
МІШЕЛЬ. Я, до вашого відома, не тільки не заглядав, а й не знаю, де б він міг бути.
ВАЛЯ. На щастя.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Ну, що ж, на пошуки холодильника! (Йде у правий вихід).
МАРИНА (за ним). Михайле Афанасієвичу, здається, ви вже все, що могли, знайшли.
ВАЛЯ: Не треба нічого шукати. Я й так знаю, де це.
МІШЕЛЬ (сідає на диван). А у мене теж особиста проблема. Я теж багато чого боюсь.
САША. Та сиди вже. Нас покличуть.
РОМАН. Яка ж у тебе проблема? Ти її так розрекламував сьогодні, що усі горять від бажання дізнатися, у чому вона.
МІШЕЛЬ. Вибачте, але це не тільки моя таємниця.
СЕРГІЙ (сідаючи у крісло; зітхає). Мильна бульбашка — для того, щоб постійно роздувати, але ледь торкнувся — і виявляється: вона пуста і тане у повітрі.
МІШЕЛЬ. Не говорити так.
СЕРГІЙ. Чому?
МІШЕЛЬ. Тому... Тому... Ви не маєте права мене розпитувати.
РОМАН. Про право кожного громадянина на інформацію я тобі багато чого можу розповісти.
МІШЕЛЬ. Це особисте.
РОМАН. Напевно, Сергію, ти правий.
МІШЕЛЬ. Як це?
СЕРГІЙ. Мильна бульбашка. Пи-ди-ди-диш-ш-ш!!! (Імітує вибух).
САША. Ну, хлопці. Припиніть його допікати. Ви ж бачите...
РОМАН. Це тільки збільшує його провину... А я тобі, Мішелю, майже повірив. (Пафосно). Ну, що ж, панове, справу веде суддя Роман Анатолійович Калита (кланяється), тобто я... Отож, провівши попередній перегляд, я вислухав шановного пана прокурора (дивиться на СЕРГІЯ), Сергія...
СЕРГІЙ. Федоровича.
РОМАН. ...Сергія Федоровича Байрака, і, щоб дарма не витрачати кошти наших платників податків, вважаю за доцільне закрити справу і визнати Михайла...
МІШЕЛЬ. Мішеля. Семенович я.
РОМАН. ...Михайла Семеновича Гатського [він же Мішель] винним...
САША. Мені б хотілося взнати, у чому ви звинувачуєте мого клієнта?
РОМАН. Пане адвокате?
САША. Пані (!) адвокате. З вашого дозволу, Олександра Василівна Босоцька.
СЕРГІЙ. Вона ж Саша.
САША. Протестую. Остання заява прокурора не має ніякого відношення до справи (кланяється).
РОМАН. Приймається. Пропоную секретарю викреслити останню репліку пана прокурора з протоколу засідання. Отож...
САША. Отож, я дуже прошу повідомити мене і мого клієнта, що йому інкримінується?
РОМАН. Пане прокурор.
СЕРГІЙ. Йому і... кримі... Як ви сказали?
САША. Ін-кри-мі-нується.
СЕРГІЙ. От-от. ...Статті Кодексів України про цивільну, кримінальну і ...
РОМАН. Адміністративну.
СЕРГІЙ. От-от. ...Відповідальність, а саме усе, що стосується неправдивих свідчень, моральної шкоди, завданої наївним та легковірним особам, а також марнування часу...
САША. Марнування?!
СЕРГІЙ. От-от. ...Звичайно ж, я називаю лише тяжкі правопорушення з боку вашого клієнта...
САША. Напевно, щоб не розбазарювати час?
СЕРГІЙ. Правосуддя вимірюється не хвилинами, а здобутою істиною.
РОМАН. Браво, пане прокурор. (СЕРГІЙ кланяється). Отож, на мою думку, тобто на думку справедливості (СЕРГІЙ аплодує), справа цілком ясна...
САША. Ром.., тобто, пане суддя, я протестую. Не було вислухано ні одного свідка.
РОМАН. Хвилинку. (До САШІ і СЕРГІЯ) Підійдіть до мене. (Тихо). Як ви це поясните, пане прокуроре?
СЕРГІЙ (пошепки). Е-е-е... Пане суддя, сторона звинувачення вважала вину підсудного... безсумнівною.
САША (шепіт обурення). Однак, сторона захисту вимагає не порушувати порядку проведення процесу!
РОМАН (голосно). Ну, що ж, повернімося на свої місця... Протест підтримано. Пане прокурор, викликайте вашого першого свідка.
СЕРГІЙ. Але ж... Це може здатися неймовірним, пане суддя, але усі мої головні свідки якимось невідомим чином отримали обіцянку, що задовільнять свої харчові потреби, і зникли у невідомому напрямку безпосередньо перед процесом (киває на правий вихід).
САША. У такому випадку прошу перенести суд на пізніші строки.
СЕРГІЙ. Справа у тому, що це призведе до втрати коштів платників податків.
САША. Правосуддя вимірюється не грошима, а здобутою істиною.
РОМАН. Браво, пані (!) адвокате. (САША кланяється) Отож, доведеться...
СЕРГІЙ. Тобто... Чому ж?.. Звинувачення викликає Босоцьку Олександру Василівну!
САША. Будь ласка!
СЕРГІЙ. Як давно ви знайомі з підсудним?
САША. Протестую. Це не має відношення до справи.
СЕРГІЙ. Ще й яке. Я намагаюсь довести, що ця громадянка занадто добре знала підозрюваного, а тому сама є зацікавленою у цій справі, і не може бути адвокатом підсудного.
РОМАН (розвівши руками). Відповідай (!)... Тобто... Протест відхилено.
СЕРГІЙ. Повторюю запитання: як...
САША. Не треба. Досить давно. З першого класу навчання у школі.
СЕРГІЙ. Ви з ним зустрічалися?
САША. Ви що, глухі? Я з ним зустрічалася... в школі.
РОМАН. Відповідай...те по суті запитання.
САША. Я відповіла.
МІШЕЛЬ. Не чіпайте цього своїми кривавими руками правосуддя!
РОМАН. Ти? З Мішелем?
МІШЕЛЬ. А чому тебе це дивує?
САША (спокійно). Тоді хто тільки з ним не зустрічався.
РОМАН. Наприклад, я.
СЕРГІЙ. І я.
САША (до СЕРГІЯ). Ти тоді взагалі ні з ким не зустрічався!
МІШЕЛЬ. Бідненькі. Я навіть не здогадувався про Ваші почуття до мене.
РОМАН (до МІШЕЛЯ). Краще тобі заткнутися!
САША (здивовано). Невже це ревнощі? (Підходить до РОМАНА). Але ж минуло шість років. (Заспокоює). Не думала, що це тебе так зачепить.
РОМАН. Та мені всеодно... Але з ним?!
МІШЕЛЬ. У мене взагалі тоді було усе, що я хотів. Безліч знайомих, найзвабливіші дівчата, море справжніх друзів... Ти, до речі, сам шукав моєї прихильності... (Насміхаючись). Тільки не думав, що причиною було кохання.
РОМАН (з презирством). Тоді ти взагалі мало думав — був занадто самозакоханим. По-моєму, ми ніколи не були друзями.
МІШЕЛЬ. Бо я тебе не допускав до себе. Ти ж тоді був «татовим» синочком. Так, деякі вважали тебе лідером, бо як тільки виникала якась складна ситуація, ти казав: «Ніяких проблем!» Через хвилину озиралися — а й справді... Ти — лідер! Однак, усі [хто більше, хто менше] здогадувалися, що для цього ти ховався за спину батька і тикав у когось або щось своїм тонким хирлявим пальчиком.
РОМАН (визвірившись, підступає до МІШЕЛЯ). Ти закінчив?!
СЕРГІЙ. Та хто ж тут врешті-решт підсудний?
САША. Романе, зупинись!
РОМАН (ледь стримуючи себе повертається до САШІ; з презирством). А й справді, чому я повинен хвилюватись через якогось... наркомана! (Раптово обернувшись до МІШЕЛЯ). Ти вже майже мрець! Усе твоє хвалене лідерство спливає від першого ж погляду на «порошок»! Так, усі колись шукали твоєї прихильності, тепер же ховаються або обходять десятою дорогою!
МІШЕЛЬ (слабо). Я лікувався...
РОМАН. А друзів ставало все менше і менше..
МІШЕЛЬ. ...лікувався, лікувався...
РОМАН. ...дівчата все потворніші і потворніші...
МІШЕЛЬ. Неправда!.. [лікувався...] Ти не знаєш... Компанії...
РОМАН. Компанії?! Компанії відходів суспільства...
СЕРГІЙ. Романе, досить!
РОМАН. Що?! З'явився Зорро?! Ну, давай... У тебе ніколи не вистачало духу!
САША. Романе!
Мовчання.
РОМАН (різко розвертається до САШІ, підбігає, стискає її руками). Розумієш?! (Вибігає з вітальні).
САША. Романе! (За ним).
СЕРГІЙ сідає на диван поряд з МІШЕЛЕМ. Мовчать.
СЕРГІЙ (раптом). Цікаво, що там з святковим столом?... Знаючи, що у нашого Бегемота широка душа, боюся, щоб у нього не був таких же розмірів шлунок... От, дивуюся: наскільки він до цього часу той самий. Уявляєш, ми стали зовсім іншими, а він — не змінився... Хіба що, схуд трохи... Хоча, взагалі-то, і ми залишилися тими ж. Небагато зміниш за п'ять-сім років...
МІШЕЛЬ. Я вже не той. Я лікувався, і... тепер маю справжній стимул.
СЕРГІЙ (ніби не слухає). Усі помиляються. Чим вище досягнення людини — тим більше вона бачить перед собою спокус... Головне — не забувати про інших...
МІШЕЛЬ. Ти не розумієш... У мене тепер є причина для того, щоб знову... (Задумався).
СЕРГІЙ. Що «знову»?
МІШЕЛЬ. Знову? Не знаю... Це не головне. (Радісно підходить до СЕРГІЯ; пошепки). Тільки тс-с-с-с. Про це — нікому.
СЕРГІЙ (ледь схвильовано). Усе гаразд. Лікувався — то й лікувався. Ти ж лікувався?
МІШЕЛЬ. Ти не розумієш і, напевно,.. вважаєш мене божевільним?
СЕРГІЙ. Я?! (Ніби обурено). Та ти що?! Як ти міг про мене таке подумати? Ні, ти смієшся... Піду краще розкажу про твій жарт нашим (рушає до правого виходу). Це ж треба?!
МІШЕЛЬ. Зачекай. Мені треба комусь це розказати. Розумієш?
СЕРГІЙ (зупинившись). Я завжди радо тебе вислухаю. Ти, головне, не хвилюйся. Заспокойся...
МІШЕЛЬ ступає до СЕРГІЯ.
СЕРГІЙ (погрозливо). Тільки не підходь сюди! Тут... протяг! Краще сядь на диван... отам, і кажи... А я тут подивлюсь, щоб ніхто не підслухав (зазирає за двері).
МІШЕЛЬ. Здається, ти не в собі. (Починає пошепки і все голосніше). Уявляєш, декілька годин тому мені сповістили, що я став (майже кричить) папою!
СЕРГІЙ. Тихше! А то, не дай Бог, хтось почує (сполохано метушиться). От-от... Поздоровляю тебе.., тобто Вас, Ваше Преосвященство. Я, щоправда, завжди вважав тебе... Вас атеїстом, але кардиналам видніше. А, може тебе сповістив Сам?.. (зупинившись, піднімає руки і очі вгору) Папа Римський!
МІШЕЛЬ. Припини дуріти! Це ж конфіденційна інформація, а на твій галас сюди збіжаться всі.
СЕРГІЙ (верескнувши). Папа Римський! (Затуляє собі рот; далі майже пошепки). Слава Богу, що за розголошення цієї державної таємниці мені — не довічне ув'язнення або смертна кара, а, всього-на-всього, божевільня.
МІШЕЛЬ. Дурень! Я став папою, — тпху-ти! — татом! Розумієш? У мене є дитина.
СЕРГІЙ. Уф-ф-ф-ф... А то ти мене, мужик, справді налякав (підходить, плескає по плечу). Ну, хто ця щасливиця? (Підморгує). Яка така супер-бупер-топ-модель?
МІШЕЛЬ починає голосно реготати.
СЕРГІЙ. Ну, все. Пішов принесу вина, і ми це відсвяткуємо, ...конфіденційно.
МІШЕЛЬ (ледь стримуючи сміх). Зачекай. Я сам знаю про це зовсім недавно. Мені сказала Марина.
СЕРГІЙ. Так от про що ви тоді говорили. І хто вона?
МІШЕЛЬ. Ти про кого?
СЕРГІЙ. Про матір твоєї дитини.
МІШЕЛЬ. Я ж сказав. Марина.
СЕРГІЙ. Яка-така «Марина»?
Справа виходить МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ, але одразу ж, ніким не помічений, ховається назад.
МІШЕЛЬ. Та сама. (Наспівує). Марина, Марина, любов моя єдина... Чи ти, може, знаєш якусь іншу?
СЕРГІЙ. Тобі справді місце у божевільні (рушає вліво).
МІШЕЛЬ (за ним). Ей! Агов! Та чого ти так розхвилювався? Це ж сталося не сьогодні, а років п'ять-шість тому. Тільки не бовкни комусь — від цього постраждає тільки вона...
Виходять. З правого боку обережно заходить МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Майже на кожному кроці роззирається.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ (тихо наспівує). Марина, Марина,.. любов моя... єдина (вмощується на диван). Ох, діти, діти...
Потяг
ЛЕСЯ стукає у двері.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ (до себе). Ну, не дають відпочити. (Повільно встає). От, візьму і не відчиню.
ЛЕСЯ (голосно, з-за дверей). Є тут хто-небудь?
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ, зачувши голос, одразу падає на диван і ховається під ковдрою.
РОМАН (виходить справа). Йду!
ЛЕСЯ стукає ще декілька раз.
РОМАН. Та відчинено там!
ЛЕСЯ заходить.
ЛЕСЯ. Добрий день.
РОМАН. Привіт.
ЛЕСЯ. Вибачте...
РОМАН. Почекай... Дай-но, я сам відгадаю.
ЛЕСЯ. Але я поспішаю.
РОМАН. Нічого. Усі вже тут.
ЛЕСЯ. Головне — щоб у вас усі були (стукає пальцем біля скроні) тут. Мені треба...
РОМАН. Головне — щоб не було війни... Отож, ти чиясь сестра!
ЛЕСЯ. Феноменально!
РОМАН. Брат!
ЛЕСЯ. Майже. Сестра у мене.
РОМАН (на мить зупиняється). Я так і знав! (Починає бігати навколо неї, роздивляється)
ЛЕСЯ (знічується). Що вам від мене треба?
РОМАН (задумано). Зараз... Зараз...
ЛЕСЯ (намагаючись надати своєму голосу впевненості). Я зараз закричу.
РОМАН. Так, гонор,.. почуття гумору і цей носик...
ЛЕСЯ (злякано торкається носа). До чого т-тут мій носик... ніс...
РОМАН (раптово підскакує, виставивши вказівний палець). Гарюченко!
ЛЕСЯ (різко озирається по сторонам). Де?
РОМАН. Ти — Гарюченко. Ні?
ЛЕСЯ (помічає маленький стільчик, хапає його і замахується). Скільки вас тут, і що ви зробили з моїм татом?
РОМАН (заходить за диван). Яким татом? (Знову виставляє вказівний палець). Данилова?! (ЛЕСЯ замахується стільчиком і крокує до нього). Степаненко?!
ЛЕСЯ (біжить на нього, кричить все голосніше). А-а-а-а...
РОМАН (втікаючи від неї навкруг дивана). Невже Брагіна?!.. Хто ж тоді?
ЛЕСЯ. Нагорна я!
РОМАН (зупинившись). Стоп!
ЛЕСЯ. Ну!
РОМАН. Отже, ти... — донька...
ЛЕСЯ. Ой, тільки не треба знову вгадувати! Мій батько — Михайло Афанасієвич Нагорний.
РОМАН. Зрозуміло...
ЛЕСЯ. Що тобі зрозуміло?! (Замахується). Де він?!
РОМАН (дивлячись на ліжко; посміхається). Напевно, десь лежить.
ЛЕСЯ (опустивши стільчик; ледь не плачучи). Ме... ме... мертвий?
РОМАН (стривожено). Чому ме-ме-мертвий? (Зриває ковдру).
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ (різко піднявшись). Лесю, йди геть.
Леся злякано відскакує. Потім кидає стільчик, підбігає і обіймає МИХАЙЛА АФАНАСІЄВИЧА.
ЛЕСЯ. Тату!
РОМАН (розводить руками). Не вгадав...
ЛЕСЯ (схлипуючи). Записка... Ти написав, що ми з мамою, можливо, тебе ніколи більше не побачимо...
РОМАН. Ого, зараз тут буде ще й мама...
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ (гладить її по голові). Не хвилюйся... Не плач...
ЛЕСЯ. Мама сказала, що сподівається на твою чесність...
РОМАН. Значить, мами не буде...
ЛЕСЯ. Але я... Я тебе ледь знайшла....
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Ти ж бачиш: усе нормально... Ну, заспокойся...
ЛЕСЯ. Я думала, що більше не побачу... Ти написав, що йдеш від нас і просиш нікого у цьому не звинувачувати...
РОМАН. Супер! Покінчити життя самогубством у день свого народження.
ЛЕСЯ (обертається до нього; зі злістю). Мій тато народиться... через три місяці!
РОМАН. Дивно, що не сьогодні. Тільки-от, чий же ювілей ми тоді святкуємо?
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Яка різниця, хто коли народився? (До доньки). Йди на кухню. Там мої учні готують поїсти.
ЛЕСЯ. Тату, у тебе все нормально?
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Не хвилюйся. Я буду тут. Ну, йди... Туди (вказує на правий вихід)... Я буду тут.
ЛЕСЯ виходить.
РОМАН. Здається, розумію...
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. У мене великі проблеми. Я готовий на будь-що... І самогубство — не межа…
РОМАН (криво посміхається). Мені байдуже.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Значить... Значить, ти справді не змінився.
РОМАН. Змінився?
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Після десятого класу.
РОМАН. Ага! (Вибухає). Тепер я впевнений! Так от заради чого усе це влаштовано! Змовився з Валею і хочеш надавити на мою совість, людяність?..
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Почекай... Послухай...
РОМАН. Нічого не вийде! Зараз я покличу усіх! Нехай взнають правду!
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Це стосується тільки нас...
РОМАН. А дзуськи! Агов, Олександро, Сергійчику! Біжіть сюди! Швидше! Валюха! Я усім відкрию очі! Усім!
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ з відчаєм сідає у крісло. Усі вбігають до вітальні.
УСІ. Що сталося? У чому справа?
ЛЕСЯ (підбігши до тата). У тебе все гаразд?
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ (замислено). Усе.
РОМАН (здійнявши руки). Увага! Увага! Прошу тиші!
ВАЛЯ (до РОМАНА). Сподіваюсь, ти поясниш?
РОМАН. Можеш не сумніватися... Отож, вельмишановні присутні, прошу подарувати мені кілька хвилин вашого часу.
МІШЕЛЬ. Я краще сяду, бо хвилини обіцяють бути годинами. (Сідає, після нього — інші).
РОМАН. Не дивлячись на криві насмішки, я все одно розкажу вам невдячну правду... Нас зібрали тут не для того!
ВАЛЯ. Уф-ф-ф... А то я вже боялася, що для Того (сміх).
РОМАН (розтягуючи слова, крізь зуби). Сміється той, хто сміється останній...
МАРИНА. Справді гірка правда. Тільки-от, десь я її вже чула... (Знову сміх).
САША. Та припиніть ви! Дайте людині сказати!
Усі замовкають.
РОМАН (киває САШІ). Спасибі, люба... Отож, по-перше, у Михайла Афанасієвича сьогодні не ювілей. День народження його, як мені нещодавно повідомили, відбудеться, власне, через три місяці, а сьогодні — лише відмовка, привід, щоб приховати справжню мету нашого зібрання.
ВАЛЯ. Яка різниця? Дур-ни-ці. По-моєму, головне — що ми тут усі зустрілися.
РОМАН. Помиляєшся. Головне — для тебе, але не для мене і, сподіваюсь, не для інших... Отож, по-друге. Валентина і Михайло Афанасієвич змовилися, щоб змусити мене відчути докори сумління і, так би мовити, муки совісті, за скоєне мною у десятому класі.
МІШЕЛЬ. Ти що, якось перекрутив слово «педагог»? (Сам сміється; помічаючи критичні погляди затихає). А що я таке сказав?
ВАЛЯ (до РОМАНА). Ну, і чого ти досяг? Усі знову згадали те, що намагалися забути.
РОМАН. А чому повинен пам'ятати лише я?
МАРИНА. Тому, що ти тоді був винним.
РОМАН. Ось, як ви заговорили?! Та ж усі тоді, у десятому класі, тільки й думали, як йому (вказує на МИХАЙЛА АФАНАСІЄВИЧА) помститись за те, що «заклав» нас директору, коли ми у черговий раз втекли з його уроку.
САША. Але ж це все вже давно минуло. Дитячі витівки... Дурні ігри...
СЕРГІЙ. Справді. Романе, краще пограємо у щось їстівне.
РОМАН. А, добряк Зорро... Це ж саме ти тоді подав ідею, щоб, коли він зайде у клас, не звертати на нього анінайменшої уваги. Коли ж він знову повернеться з директором, то знизувати плечима і запевняти своїми дитячими безгрішними поглядами, що, мабуть, сталося якесь непорозуміння.
СЕРГІЙ (різко встає). Неправда... Я ж сказав це у компанії. До речі, у Андрія, тобто у вас вдома, Мішелю... Ми зібралися на вечірку... Усі вже тоді були... не зовсім тверезі і верзли самі лише дурниці...
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Досить. Хіба зараз вже не все одно, хто винен?
СЕРГІЙ. Ні, Михайле Афанасієвичу, тепер не втручайтесь. Я не хочу залишитися крайнім. (До РОМАНА). От-от... Правильно. Ідея моя. Але наступного дня на уроці ніхто б і не згадав без тебе...
РОМАН. У тебе ніколи не вистачало духу.
СЕРГІЙ. Нехай... Усі піднялися — привітатися, а ти єдиний сидів і продовжував говорити до Марини... Напевно, вона тоді сама нічого не розуміла... Минуло секунд десять. І ти все не вгавав. Говорив і говорив. Для усіх нас час наче зупинився, а ти...
РОМАН (тріумфуюче). І раптом Марина сіла...
МАРИНА (захитала головою). Ми всі сіли!
СЕРГІЙ. Ні, може... Але ти перша. Потім, здається, Андрій [брат Мішеля], Саша і ти, Валю...
ВАЛЯ. Шановний борець з несправедливістю, ви забули себе. Ти сів переді мною!
СЕРГІЙ. Неважливо... (ВАЛЯ, МАРИНА і РОМАН зареготали). У будь-якому випадку, я не був ініціатором... того, що сталося.
МАРИНА. Значить — ним була я. Ну, спасибі. Тепер на мене все звалилося. Не чекала від тебе, Сергію.
СЕРГІЙ. Я теж від тебе сьогодні не чекав.
МАРИНА (обвівши усіх поглядом). Дурні! Так, я сіла перша,.. але не тому, що була солідарна з вашою ідіотською ідеєю, а через те... те...
САША. Цікава причина. Фантазія не знає меж.
МАРИНА. Замовкни, дурепа! Я злякалась і відчула раптову млість!
САША. Теж мені розумниця! Знайшла чим відгородитись. Хто тобі повірить?
МАРИНА. Пішла ти! Дуже мені треба твоя віра. Я відчула слабкість тому, що була на другому місяці вагітності!
МІШЕЛЬ. Марино, годі...
МАРИНА (зневажливо до нього). Ти й тоді мене благав про те ж. (Перекривляє). Марино, не треба… Я знаю надійні способи, тобі не буде боляче…
МІШЕЛЬ (майже пошепки). Всеодно ти все вирішила сама.
МАРИНА. Так, але, дякуючи твоїм «чудодійним травкам», я спочатку ледь не втратила печінку і нирки. А ти бігав, просив, погрожував, почав гуляти з Сашею, а потім, побачивши, що це ніяк не допоможе...
САША (розгублено). Зупинить хтось цю навіжену?
МАРИНА. ...крунув у Крим, до бабусі з дідусем.
МІШЕЛЬ. Я за це вже поплатився...
МАРИНА. Як?! Ти, може, дивився в очі моїх батьків? Чи вони залізали тобі всередину і різали тебе навпіл? А може тобі довелося порвати з усіми друзями та знайомими і, назбиравши та напозичавшись грошей, поїхати в іншу область і бігати по різним консультаціям та поліклінікам?! Десятий клас!
МІШЕЛЬ. А батьки?
МАРИНА. Батьки?! Не хвилюйся, твої нічого не дізналися. Та й моїм, які через деякий час отямилися, я повідомила, що пожартувала. Вони одразу ж змусили себе повірити. Мене аж жах пройняв, які вони враз стали старі, немічні та безсилі. Ще б пак! Мені ж тоді було шістнадцять років!
МІШЕЛЬ (підходить до неї, намагаючись заспокоїти). Ну, годі, годі. Вже усе давно позаду. Я — батько, ти — мати. Я ж не відмовляюся... Я просто злякався...
МАРИНА. А! Зараз вже сміливий?! Дарма! Не має більше ні матері, ні батька!
МІШЕЛЬ (злякано). Але ж... Але ж ти казала!
МАРИНА. Є тільки вбивця і німий співучасник!
Марина раптово втрачає рівновагу. Сергій одразу ж підхоплює її. МІШЕЛЬ намагається допомогти, але усі його відштовхують і поспішають посадити МАРИНУ на диван, подають їй воду. МІШЕЛЬ стоїть, схиливши голову і заховавши її у долоні… МАРИНА поволі здивовано роззирається, починає реготати.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ (до ЛЕСІ). Іди швидко поклич лікаря.
СЕРГІЙ. Ні, я сам збігаю (зривається).
МАРИНА (заспокоївшись). Та все нормально. Чого ви усі так забігали? Я шість років тому ні разу не втратила свідомості, а перед вами тим більше собі цього не дозволю... Бачили б ви себе! (Знову заливається сміхом).
Усі повільно повертаються на свої попередні місця.
ВАЛЯ (до РОМАНА). Ну, що? Задоволений?
РОМАН. Про це я нічого не знав.
САША (підходить до РОМАНА). Не хвилюйся, коханий, ти ні в чому не винен.
МАРИНА. Цікаво, хто ж тоді?
САША. Ну, ти вже довела свою цілковиту (не стримує усмішки) ...невинність.
МАРИНА. Ти... Ти...
СЕРГІЙ. Все! Досить... Шукаєте кращого-гіршого. Ми всі тоді були однакові.
ВАЛЯ. От і ні. Я вважаю, що Михайло Афанасієвич постраждав тоді безневинно. Я не брала тоді ніякої участі. Питається: навіщо тоді мені влаштовувати цю зустріч?
РОМАН. Нарешті визнала... Але ти себе недооцінюєш. Без тебе у нас нічого не вийшло б. Коли сіла ти — за тобою сів увесь клас.
ВАЛЯ. Випадковість... Я не знала... Злякалася, що усе відбувається поза моїм контролем.
РОМАН. Ну, нехай. Ми тобі це з Михайлом Афанасовичем...
САША. Романе!
РОМАН. ...подаруємо. Але те, що ти після цієї «випадковості» бігала по усій школі, волала на педагогічних зібраннях і батьківських комітетах про права дітей і свавілля вчителів — це й було, напевно, найсильнішим чинником поразки нашого шановного (усміхнувся) Майстра.
ВАЛЯ. Ти не маєш права! Цю кашу заварив ти! Згадай-но, що, доки не пішов директор, запрошений Михайлом Афанасієвичем, усе йшло нормально, за твоїм геніальним планом...
РОМАН (хитаючи вказівним пальцем). Но-но... Сергієвим...
СЕРГІЙ (піднявши руки). Я — пас.
ВАЛЯ (до РОМАНА). Ти! Саме ти, після того, як усі встали і похилили голови, визнаючи свою провину, ти знову почав голосно говорити, ніби його (зневажливо киває на МИХАЙЛА АФАНАСІЄВИЧА) там і не було. Ще й дозволив собі різні гидкі висловлювання...
РОМАН. Це про те, що він — справжній... Бегемот?
ЛЕСЯ кидається на РОМАНА, але МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ її ловить і силою садить біля себе.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ (до ЛЕСІ). Не чіпай його. Нехай самі розберуться... Я вже колись помилився...
РОМАН. Так, ти помилився! Ти вдарив мене зі всієї сили, зі всього маху кулаком по обличчю...
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ (ледь стримуючись). Я дав тобі ляпаса долонею!
РОМАН. І цього вистачило! Ти розбив мені носа і губу!
ЛЕСЯ. Молодець, тату.
МАРИНА. Наскільки я пам'ятаю, кров зупинилась вже через п'ять хвилин.
МІШЕЛЬ (реготнувши). А, я згадав. Якогось дня ти ходив із розпухлим обличчям і казав, що на тебе напала одразу ціла банда...
РОМАН. Чиє б квакало. Про твої подвиги мив же сьогодні наслухались... А мене образили! Привселюдно! На очах моїх товаришів!
МІШЕЛЬ (розізлившись). Ах ти ж бідний! Усі-пусі! Ти ще не знаєш, що таке біль і страждання! (До всіх). Ломка — це для вас свого роду романтика! Ви слухаєте про це з відкритим ротом, розпускаючи слюні! Нехай я – сволота! (До МАРИНИ). Але я за свій злочин перед тобою заплатив занадто дорогу ціну!
МАРИНА. Та припини вже. Я тебе давно вибачила.
МІШЕЛЬ. Що мені до того?! Я сам собі не вибачив! Ви думаєте там, на курортах, в Криму, був відпочинок? Я шукав забуття... Транкси, амфітаміни, крек... — я перепробував майже усе. Півтора роки тому на мені живого місця не було! Я не міг так жити... (Схиляє голову, охоплює її руками).
МАРИНА (підходить). Я не знала...
САША. Цього ніхто не знав... Ми усі перед тобою винні...
МІШЕЛЬ (раптово вибухає). Мені не треба вашого жалю! Нехай я тепер — сміття, покидьок, але чим же я гірший за усіх вас?!
Мить.
Темрява.
Потяг
(лише світлоефекти, без звуку).
Чуються радісні вигуки. Хтось співає. Сміх. Світло поволі вмикається. З правого виходу до вітальні заходить уся компанія. Валя — з пляшкою вина, до якої час-від-часу прикладається. МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ — з донькою. РОМАН — з САШЕЮ. МАРИНА ж іде під руки з МІШЕЛЕМ і СЕРГІЄМ.
ВАЛЯ. Головне, що усе так добре закінчилось.
МАРИНА. Тепер ми справжній дружній колектив.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Сподіваюся.
РОМАН (пафосно). Нехай спробує у цьому хтось засумніватися.
СЕРГІЙ. Спасибі вам за цю зустріч, Михайле Афанасієвичу. Мені — наче, камінь з серця.
МІШЕЛЬ. Та й мені. Давно не було з ким так порозмовляти.
МАРИНА. А я скажу спасибі усім вам і нам. Але, на жаль, мені вже час. Автобус чекати не буде.
МІШЕЛЬ і СЕРГІЙ (разом). Так... Так... Мені... Нам також пора...
ВАЛЯ. Ну, тоді — за мною (ставить пляшку, рушає до виходу з будинку). Ще побачимося!
РОМАН і САША (до МИХАЙЛА АФАНАСІЄВИЧА). Всього доброго!
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ (хапає під руку РОМАНА). Сашо, ти йди, а я Романові кілька слів скажу... Він тебе дожене...
РОМАН (до САШІ). Не хвилюйся. Я швидко. Йди...
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ (до ЛЕСІ). Ти також... Йди. Проведи гостей...
ЛЕСЯ киває, вибігає, кричить САШІ «Зачекай!» і йде геть разом з нею. МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ і РОМАН виходять на середину кімнати.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ (бере пляшку, що залишила Валя на столі поряд зі склянками гостей, наливає). Не хочеш?
РОМАН. Ні, спасибі, я поспішаю.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. А я вип'ю (п'є, знову наливає). Знаєш що? Оскільки ми вже вирішили усе, що стояло між нами... Ти зі мною згоден?
РОМАН (замислено). Нехай спробує хтось у цьому засумніватися.
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ (випиває, знову наливає). От... От... Словом, для тебе, напевно, не секрет, що твій батько після Того випадку постійно стежить за моїми справами. Мене одразу ж погнали з роботи у школі. Потім за спеціальністю ніхто не приймав. Відмовки, але усюди я бачив руку твого батька... А у мене ж сім'я... Дружина. Дитина... Я перебиваюсь де-не-де сторожем... Та й то мене на третій-четвертий місяць виганяють... Ти ж розумієш?... Словом, вплинь на батька (кладе руку на плече РОМАНА; той довго на неї дивиться; МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ швидко забирає руку).
РОМАН (розводить руки; весело). Немає питань! (Збирається йти, раптом зупиняється). От тільки...
МИХАЙЛО АФАНАСІЄВИЧ. Що?
РОМАН (клацнувши пальцями, криво усміхається). Тільки спочатку вичисти мої черевики своїм язиком!
Вривається швидкий барабанний ритм з гучним радісним вокалом
і веселим ґітарним боєм (наприклад, rock’n’roll).
Світло гасне. (Завіса).
Усе.
[1] Тут використано вимову, яка побутувала за радянських часів.
Немає коментарів:
Дописати коментар